Уроки дискредитованого пацифізму

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Пацифізм

Ігор Загребельний

В умовах зростання українсько-російської напруги ми були свідками численних «миротворчих» заяв релігійних лідерів. В тому числі з такими заявами виступили Папа Франциск та патріарх Варфоломій.

Якщо виходити з того, що повномасштабна війна з РФ станом на зараз справді нам невигідна, ці заяви можна інтерпретувати як «проукраїнські». Утім, потрібно пам’ятати, що той же Папа Франциск, говорячи про «конфлікт в Україні», методично уникає згадок про Росію. В центрі його риторики фетиш миру, а не підтримка сторони, яка мусить оборонятися. Власне кажучи, заяви Франциска побудовані таким чином, що, слухаючи їх, можна прийти висновку про суто внутрішньоукраїнський конфлікт.

Вельми характерною була репліка Франциска під час традиційної зустрічі з членами дипломатичного корпусу 10 січня 2022 року. Папа згадав про військовий конфлікт в Україні і в цьому контексті закликав до «спокійного діалогу» та «взаємної довіри». «Взаємна довіра та готовність до спокійного діалогу повинні надихнути всі задіяні сторони, щоб знайти прийнятні та триваючі рішення в Україні та Південному Кавказі», – сказав він.

Важко дійти впевнених висновків, ким же є оті «всі задіяні сторони». Якщо Франциск справді закликає розуміти війну в Україні як громадянську, то українська влада, поклавшись на «взаємну довіру», має вести «спокійний діалог» із проросійськими заколотниками. З іншого боку, він, можливо, закликав до «взаємної довіри» між Києвом та Москвою. Нарешті, діалог можливий між РФ та головними західними гравцями – навіть без участі України. Україна лиш має прийняти той «мирний сценарій врегулювання конфлікту», який постане в процесі цього діалогу. Воістину, будучи помноженою на пацифістські ідеали, сучасна ватиканська дипломатія – річ дуже загадкова.

Що стосується заяв українських релігійних лідерів, то вони не є однорідними. Назагал вони містять засудження Росії. Також нерідко у них ідеться саме про справедливий мир, а не «просто мир». Подекуди можна зустріти випадки, коли лунають теми не просто справедливого миру, а перемоги і благословення ратного подвигу українських воїнів (за моїми спостереженнями, найбільше до такої риторики схиляється ПЦУ). Проте чимало заяв несуть у собі досить проблемну абсолютизацію миру як цінності, а з нею – і категоричне засудження війни.

Ось, наприклад, рядки зі спільної заяви українських та польських католицьких єпископів обох обрядів: «Сьогодні хочемо нагадати нашим співвітчизникам, що кожна війна – це нещастя. Вона не може бути відповідним способом вирішення міжнародних проблем, бо породжує лише нові та серйозніші конфлікти. Війна є безглуздим насиллям, знищенням, із якого немає вороття, яке руйнує сьогодення і загрожує майбутньому людей… Зрештою, війна – це завжди поразка для людства, як варварство і зовсім не ефективний інструмент вирішення непорозумінь».

В контексті небажаності повномасштабної війни з РФ комусь ці рядки сподобаються. Але уявимо, що через кілька чи навіть десяток і більше років виникнуть умови, за яких Україна матиме шанси повернути військовим шляхом ОРДЛО, а то й Крим. Якщо виходити зі змісту заяви єпископів, ми мали б від цього відмовитися, адже «кожна війна» «є безглуздим насиллям». Ініціюючи новий військовий конфлікт, Київ спричинив би «поразку для людства» і здійснив «варварство».

Насправді я сподіваюся, що жоден із єпископів-підписантів не засудив би військові дії України, спрямовані на повернення власних територій. Але навіщо було виступати з такою риторикою?

Століттями, визнаючи цінність миру і докладаючись до його будування, Церква уникала пацифістського утопізму і навчала, що війна може бути справедливою (ба більше: подекуди сама виразно закликала своїх вірних взятися за зброю). Сам згаданий утопізм можна вважати продуктом дехристиянізації. Серед особливо агресивних «борців за мир» вистачало людей відверто антихристиянських поглядів. У другій половині минулого століття пацифізм став поширюватися і серед католиків. Нині цю тенденцію виразно репрезентує Папа Франциск, який ледь не цілковито відкинув традиційне католицьке вчення про війну.

Цитована заява якраз виражає наслідки відходу від учення про справедливу війну. І як така вона демонструє, що цей відхід – не більше, ніж утеча від реальності. Причому справа навіть не обмежується проекцією виражених у ній засад на гіпотетичну ситуацію, коли Україна матиме шанс відвоювати власні землі. Уявіть українського вояка, який свідомо пішов на війну. Як йому читати про те, що його жертовність «є безглуздим насиллям»? Сприйняття хорошим вояком фраз у стилі Франциска може призвести або до розчарування християнством, або до демотивації, або, принаймні, до плутанини.

Зрозуміло, що представники духовенства не мають виступати з позицій якихось політруків, а тим паче – вдаватися до дуже вульгарної, зокрема шовіністичної пропаганди. Навпаки, якщо йдеться про проповідь, спрямовану безпосередньо до вояків, необхідно нагадувати про слушні етичні рамки. Та в цьому якраз і річ: традиційний християнський підхід легко поєднує виправданість війни і фундаментальні етичні засади, пояснює, що можна вбивати ворога, не чинячи гріха і зберігаючи відносно вбитого належний мінімум любові. Натомість відхід від цієї моделі породжує плутанину і крайнощі.

Таким чином ми бачимо як риторика в руслі «Fratelli tutti» розбивається об реальність, свідчачи про свій утопізм. В цьому випадку – об реалії українсько-російського протистояння. Проте усвідомлення конкретної ситуації нереалістичності згаданої риторики має вести нас до більш загальних висновків. Ця риторика може припадати багатьом до душі, але не існує «місця», де вона б «працювала». Адже світ, у якому ми живемо, є світом, пошкодженим гріхопадінням. Прихід Христа посіяв насіння абсолютно досконалої реальності. Однак аж до Другого Пришестя це насіння буде спроможним лише якоюсь мірою ушляхетнювати реалії земного існування.

Одним із найкращих свідчень утопізму пацифістської риторики є те, що війни існували і в «найбільш християнські» часи. У тому числі вони велися поміж самими християнами. Нерідко вони відбувалися тому, що одна зі сторін або й обидві сторони керувалися мотивами, що були дуже далекими від засад справедливості. Подекуди ж ми бачимо більш складні ситуації, коли кожна зі сторін мала свої дійсно вагомі причини претендувати на те, що було предметом конфлікту (як от у випадку Столітньої війни). Церква по-різному реагувала на різні ситуації, в тому числі змагала до примирення сторін. Але війни так чи інакше тривали. І це було так само закономірним, як є закономірним те, що ми грішимо (навіть попри власне бажання не грішити), помиляємося, мусимо вступати у конфлікти, відстоюючи свої справедливі особисті інтереси.

Якщо проповідь миру не призводила до цілковитого подолання воєн у часи дуже високого рівня релігійності, то як вона може подолати війни зараз – коли дехристиянізованими є як маси, так і еліти? Як було сказано, пацифізм постав на хвилях дехристиянізації. Проникаючи у церковну риторику, він руйнує традиційне вчення, а разом із ним – і здатність реалістично оцінювати дійсність. Відтак у кращому разі утопічні пацифістські заклики поєднуються зі щирою молитвою, а ця остання є цінною сама по собі – незалежно від наміру (якщо намір не є сутнісно гріховним). У гіршому випадку вони працюють на підсилення тієї ідеологічної системи, яка народилася з процесів дехристиянізації.

Власне кажучи, заяви Франциска нерідко змушують пригадати сумнозвісні рядки Джона Леннона:

Imagine there's no countries,
It isn't hard to do.
Nothing to kill or die for,
And no religion too.
Imagine all the people
Living life in peace.

Звісно, Франциск не закликає відмовлятися від релігії. Але деякі його проповіді змушують пригадати перший рядок цієї пісні: «Imagine there’s no heaven». Берголіо закликає будувати щось близьке до раю на землі, ніби метою християнського життя є здійснення цієї утопії, а не прямування до істинного раю.

На наших, українських, реаліях ми бачимо, що пацифістська риторика Франциска і його численних однодумців та попередників «не працює». Тож краще дотримуватися традиційного вчення Церкви про війну і замість повторення загальних фраз про мир молитися про захист від неприятеля і перемогу нашої власної зброї. А разом із цим – критично ставитися до інших тез «осучаснювачів християнства», які намагаються перетворити Церкву на щось кшталту  пропагандистського апарату ООН.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Americamagazine.org

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.