Михайло Михайлець
Майбутній єпископ Іван Маргітич народився 4 лютого 1921 року у селі Велика Чингава (тепер Боржавське) на Виноградівщині у селянській родині Антона Маргітича та Терезії Костак.
Батьки виховували сімох дітей – троє братів і чотири сестри. Іван був найстаршою дитиною в родині. Основи християнського виховання отримав у рідній сім’ї. Навчався у народній школі рідного села, де вчителем був народовець Микола Медвідь, який і прискіпив свої вихованцям любов до рідної землі.
Потім Іван Маргітич здобував середню освіту у горожанській школі у Севлюші (Виноградові) та гімназії у Хусті, яку закінчив у 1941 році. Великий вплив на формування молодого юнака зробила його класна наставниця Ростислава Бірчак, донька відомого професора Володимира Бірчака. На духовне формування Івана, як і інших гімназистів греко-католиків мав вплив о. Дмитро Попович, викладач «Закону Божого» у хустській гімназії та директор гуртожитку «Алумнеум», пізніше ісповідник віри.
Як гімназист Іван Маргітич був членом організації «Пласт», де мав псевдо «Муравель». У 1938-1939 роках був свідком народження і трагічної загибелі Карпатської України. Ці події, за словами владики, справили на нього велике враження. Після падіння Карпатської України мав намір поїхати на еміграцю з родиною професора Володимира Бірчака, але відмовився від цієї думки і залишився в рідному краї.
З 1941-го по 1946 рік Іван Маргітич студіює теологію в Ужгородській богословській семінарії. Тут його наставниками і викладачами були зокрема єпископ Теодор Ромжа та о. Олександр Хіра (пізніше таємний єпископ). У липні 1942 року семінариста Івана Маргітича було заарештовано угорською контррозвідкою за зв’язки з українським підпіллям. Разом із іншими ув’язненими перебував у палаці Ковнера в м. Мукачеві. 22 липня Івана Маргітича було засуджено до одного року ув’язнення і відправлено у в’язницю м. Вац, але на прохання єпископа Мукачівської єпархії Олександра Стойки, засуджених закарпатських священиків і семінаристів (між ними й Івана Маргітича) було амністовано.
Після закінчення богословської семінарії, 18 серпня 1946 року в Ужгородському кафедральному соборі Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Іван Маргітич був рукоположений на священика владикою Теодорм Ромжею.
Легальне служіння на парафіях
Кілька місяців молодий о. Іван був сотрудником при церкві Успення Богородиці м. Севлюша (Виноградова), а після арешту рахівського пароха о. Стефана Уйгелі владика Теодор Ромжа переводить його на цю парафію. В Успенській церкві Рахова о. Іван Маргітич прослужив до лютого 1949 року. За цей час ревністю і активною працею було консолідовано парафіян, підготовано до грядущих переслідувань Церкви. Пізніше, під час слідства о. Івана Маргітича звинувачували зокрема у тім, що у Рахові він нелегально збирав у себе дома дітей шкільного віку і навчав їх «релігії». Як свідчать протоколи допитів з архіву СБУ в Закарпатській області, ув’язнений священник підтверджував, що збирав дітей, грав з ними у футбол і навчав їх катехизму. Відомо, що після заборони радянською владою проводити уроки катехизму у школі, єпископ Теодор Ромжа дав неофіційне розпорядження парохам проводити катехизацію поза школою у церкві чи на фарі (церковному будинку).
Представники радянської влади намагалися схилити о. Івана Маргітича до переходу в Російську православну Церкву, але це не дало бажаного результату. Востаннє о. Іван служив у рахівському храмі 10 лютого 1949 року. Під церквою його вже чекали представники МДБ, які заборонили йому служити і наказали покинути Рахів. Після цього о. Іван овертається до рідного Боржавсього, але і тут його турбують представники районного відділу МДБ, настирливо пропонуючи перейти до РПЦ. Потім, як стверджує брат владики Івана Юрій Маргітич, від непокірного священика дільничний міліціонер щоранку забирав паспорт і наказував після обіду приходити за ним до райцентру.
Перехід на нелегальний стан. Початок підпільного служіння на Боржавській долині
Після місяця таких «процедур» о. Іван Маргітич перейшов на нелегальний стан. Спочатку переховувався у хаті свого батька Антона Маргітича, а пізніше у хатах родичів, інших односельців та надійних вірян інших сіл. Іноді доводилося ховатись по хлівах, на полях, засаджених кукурудзою і спати у копицях сіна. Однак, не тільки частина священства, але й чимало греко-католицьких вірних не сприйняли насильного «воз’єднання» з російським православ’ям і шукали нагоди задовільнити свої духовні потреби у греко-католицьких душпастирів. Так на Великдень 24 квітня 1949 року о. Іван Маргітич на полі між селами Боржавське і Завадка провів освячення пасок людям, які зібралися з навколишніх сіл. З цього почалося невтомне підпільне служіння, яке тривало сорок довгих літ. Згодом формується група підпільних мандрівних греко-католицьких священиків. Крім Івана Маргітича до її складу ввійшли оо. Іван Горінецький, Іван Роман, Іван Ченгері, Петро Орос.
Ця група діяла переважно у Виноградівському та Іршавському районах. Фактично, створення цієї групи священників-нелегалів можна розглядати як першу спробу структуризації катакомбної греко-католицької Церкви на Закарпатті. Діяльність групи полягала у задоволенні духовних потреб людей, які залишилися вірними своїй Церкві і своєму обряду: підпільне служіння Літургій у хатах або в лісі, уділення Тайни Сповіді, Хрещення, Вінчання та звершення треб. 20 серпня 1950 року на галявині, у лісі біля с. Боржавське розпочалася багатолюдна Служба Божа. Під час співу Херувимської пісні з’явилися представники міліції і намагалися затримати о. Івана Маргітича. Але, як згадують боржавські старожили, завдяки відважній молодій дівчині Єлизаветі Кормош, яка перешкодила міліціонеру, вхопивши його за руку, священнику вдалося втекти у гущавину лісу. На місці незакінченої Літургії рівно через п’ятдесят років, 20 серпня 2000 року владика Іван відслужив архієрейську Святу Літургію.
Арешт і перебування у радянських таборах
5 березня 1951 року у Боржавському о. Івана Маргітича та Івана Романа було заарештовано. З даних обласного архіву СБУ, де містяться протоколи допитів Івана Маргітича, видно що він досить мужньо тримався під час допитів. Слідчі змушували його назвати осіб, які переховували його. Отець Іван Маргітич відповідав, що переховувався в батьківській хаті (це було й так очевидним), а імена та прізвища інших людей, що його переховували він не пам’ятає. Дуже цікавило радянських сатрапів, де переховувався о. Петро Орос, але о.Іван Маргітич цього не зрадив. Слідство тривало майже сім місяців. 18 вересня 1951 року Закарпатський обласний суд на підставі ст. 54-10 ч. 2 і ст. 54-12 Кримінального Кодексу УРСР (антирадянська пропаганда і агітація) засудив Івана Маргітича до 25 років позбавлення волі з поразкою в правах терміном на п’ять років і конфіскацією майна. Засуджений священник відбував покарання у таборах поблизу м. Омськ в Західному Сибіру.
Отець Петро Орос загинув мученицькою смертю від пострілу міліціонера у 1953 році, о. Івана Романа було засуджено, а оо. Іванові Горінецькому та Іванові Ченгері вдалося уникнути репресій.
Підпільне служіння після повернення з таборів
Після смерті Йосифа Сталіна у СРСР настали зміни, зокрема амністія політв’язнів. 6 вересня 1956 року о. Івана Маргітича було звільнено з табору і він повернувся до рідного села. Поселився о. Іван Маргітич у своєї рідної сестри Костак Марії. У ГДА УСБУ є відомості про те, що працівники КДБ, після повернення отця викликали його на розмови. Під час другої такої докладнішої бесіди він висловив бажання стати римо-католицьким священником. Очевидно, таким чином він хотів легалізувати свою діяльність. Однак, цей намір так і не було реалізовано.
Працевлаштуватись колишньому в’язню було важко, але нарешті вдалося стати робітником виноградної ланки Боржавського колгоспу імені Ватутіна. Весь день він працював у колгоспі, а вночі виконував таємне душпастирське служіння у рідному селі та інших населених пунктах Закарпаття. Особливо у центрально-східній частині краю. Найчастіше обслуговував вірників довколишніх сіл Великі Ком’яти, Онок, Нижнє Болотне, Дротинці. Часто виїжджав для служіння і в сусідні Львівську та Івано-Франківську області, постійно підтримував зв’язки з підпільним духовенством Галичини.
У 1958 році о. Іван Маргітич поряд із владикою О. Хірою та оо. Мондиком та Мадяром ЧСВВ став одним із фігурантів закарпатського відгалуження агентурної справи «Рифи» (Справа «Рифи» збереглася у ГДА СБУ, документи стосуються боротьби радянської влади з греко-католицькою Церквою, її ієрархією та духовенством, зокрема з митрополитом Йосифом Сліпим).
Їздив на підпільне служіння о. Іван Маргітич у громадському транспорті (автобусом, потягом), попутним транспортом, а якщо відстань була не дуже велика, то на велосипеді. Відомо, що о. Іван Маргітич часто служив у м. Іршаві. За звичай, підпільний отець приходив за годину-дві до початку Літургії, проводив катехизацію з дітьми. Але одного осіннього вечора він не з’явився і вірні почали поволі розходитися, вважаючи, що священник уже не прийде. Але о. Маргітич прийшов весь мокрий з ніг до голови, опираючись на свій велосипед. Він розповів причину запізнення: вчасно вирушивши з дому у напрямку Іршави, його засліпило зустрічне авто біля с. Заріччя, через що він з’їхав у придорожню канаву з водою. Поки вибрався звідти, витягнув пошкоджений велосипед та пішки дійшов до Іршави, пройшло немало часу. Але, переодягнувшись у сухий одяг, вже близько півночі отець розпочав Службу Божу.
Владика Маргітич пізніше полюбляв розповідати таку комічну історію: одного разу зранку, після нічного служіння він, повертаючися автобусом додому, від втоми стоячи задрімав і впав на пасажирів, що стояли поряд. Тоді хтось із присутніх промовив: «Дивіться, ще зовсім рано, а цей уже встиг так напитися!» Пізніше о. Іван Маргітич придбав мотоцикл і їздив у душпастирські подорожі на ньому. Племінник владики Іван Костак згадує, що 12 червня 1973 року біля с. Березинка на Мукачівщині о. Маргітич потрапив у ДТП і сильно пошкодив ногу. Лікарі хотіли ампутувати її, але він не погодився. Ця хвора нога давала про себе знати аж до кінця життя.
Учасники підпільних Літургій, які відправляв о. Іван Маргітич, підкреслюють, що він на відміну від інших підпільних священиків, які у зв’язку з конспірацією, звершували Літургію лише в єпітрахілі, постійно служив у всіх священичих ризах. Це було небезпечно, але додавало неабиякого натхнення вірним переслідуваної Церкви.
Заслуговує на увагу діяльність о.Івана Маргітича по наверненню в лоно Католицької Церкви колишніх священників Мукачівської греко-католицької єпархії, які під тиском радянської влади перейшли до російського православ’я. Відомо, що владика Миколай Чарнецький, повернувшись із заслання, започаткував такий прецедент, тобто таємне повернення відпалих під тиском греко-католицьких священників у лоно Католицької Церкви з подальшим служінням для греко-католицьких вірних, які проти власної волі опинилися в РПЦ. Існують дві версії щодо того, хто дав повноваження о. Маргітичу приймати відпалих священників назад.
Перша: у статті «Благословенний, хто йде в ім’я Господнє» у збірнику «Народний владика Іван Маргітич» брат владики Юрій Маргітич стверджує, що о. Іван, повертаючись із таборів, зупинявся у Львові, де зайшов до єпископа Миколая Чарнецького, з якими вони «Обговорили ситуацію, яка склалася у той час. Владика Миколай Чарнецький поінформував брата про дозвіл із Риму повертати в лоно Греко-католицької Церкви тих священиків, які під дулом автоматів перейшли на православ’я, дати їм можливість продовжувати відкрите богослужіння у церквах, не згадуючи православних ієрархів».
Друга: з документів 2-го фонду ГДА СБУ відомо, що о. Іван Маргітич у 1956 році відвідував с. Середнє Калуського р-ну Івано-Франківської області, де у той час буцімто відбувалося явління Богородиці й мав контакти з підпільним священиком о. Ігнатієм Солтисом, який під впливом містичного досвіду вважав себе за номінованого з Риму єпископа, і стверджував, що має повноваження від Апостольської Столиці приймати відпалих священиків. І ніби то останній і дав відповідні повноваження Іванові Маргітичу. Маргітич разом із оо. Федорком, Урстою і Савчуком активно пропагував «Середнянські об’явлення» на Закарпатті і, з доручення о. Солтиса, навертав на католицтво «возз’єднаних» священників. Як відомо, згодом Ігнатій Солтис ініціював рух «покутників», проголосив себе Папою і розірвав зв’язки з греко-католицькою Церквою. Після цього о. Маргітич припинив контакти з Солтисом.
Навесні 1956 року до о. Івана Маргітича звернувся священник с. Сільце Іршавського району о. Ілля Сидор (сам Сидор теж був під впливом «Середнянських об’явлень», про які чув від о. Федорка) з проханням таємного повернення до Католиццької Церкви через складання присяги віри. Згодом через о. Івана Маргітича таємно повернулися до рідної Церкви священники Андрій Глеба з Оноку, Юрій Матейча з Шаланок, Віктор Федорчак з Великої Копані, Юлій Микуланинець з Нижніх Реміт, Микола Ченгері з Верхніх Воріт. Далі вони продовжували служити у РПЦ як криптокатолики, не згадуючи на богослужіннях ієрархії РПЦ та уникаючи співслужіння з православними священниками. А о. Степан Федорко, парох с. Нижнє Болотне, після присяги офіційно залишив РПЦ і перейшов на підпільне служіння.
Заслугою о. Івана Маргітича була підготовка нових греко-католицьких священників. У 1980 році він підібрав тринадцять кандидатів, більшість із яких була з Боржавського та сусідніх сіл. Навчання проводилось конспіративно у власних будинках самих кандидатів у різний час доби. Отець Петро Бровді, один з підпільних кандидатів, згадує, що крім о. Івана Маргітича виклади читали о. Павло Мадяр ЧСВВ, о. Мондик ЧСВВ та інші. Існували певні труднощі з навчальними підручниками, які були на латинській та угорській мовах. Іван Маргітич перекладав і диктував, тому лекції доводилось конспектувати. Святе Письмо використовували спочатку на церковнослов’янській, а потім на українській мові, яке отримували нелегально з Чехословаччини від священиків Степана Папа та Івана Лявинця. 12 березня 1988 року дванадцять слухачів підпільної семінарії були рукоположені на священників підпільним єпископом УГКЦ Софроном Дмитерком.
У 1987 році було створено Комітет захисту прав Української Католицької Церкви. Головою був закарпатець Йосип Тереля, а о. Іван Маргітич став активною рушійною силою цього комітету. Комітет боровся за легалізацію Греко-католицької Церкви у СРСР. 10 вересня 1987 року владика Софрон Дмитерко рукоположив Івана Маргітича на єпископа. Не зважаючи на великі перешкоди, які чинив КДБ, владиці Іванові Маргітичу у грудні 1987 року вдалося поїхти у Москву і за сприяння журналіста Александра Огороднікова та православного священника Гліба Якуніна виступити на пресконференції у присутності іноземних журналістів. Єпископ Іван Маргітич розповів про реальний стан Греко-Католицької Церкви у Радянському Союзі.
З 1986 по 1989 роки в обласній пресі було опубліковано чимало статей, спрямованих проти «Уніятської Церкви» і проти Маргітича особисто. Можна згадати хоча б такі: «Чого хочуть Маргітич і йому подібні», «Пастирі без Пастви», «Боржавські фальсифікації» (зі звинуваченнями Маргітича у підробці підписів), «Апостоли ненависті і розбрату». Отець Іван Костак у своїй біографії владики Маргітича стверджує, що його фото було на всіх постах міліції.
Пожвавлення діяльності греко-католиків наприкінці 80-их років відображено й у звітах працівників радянських органів влади у Закарпатській області. Так, у «Звіті про роботу по дотриманню Законодавства про релігійні культи та релігійну ситуацію по Виноградівському району за 1988 рік» написано: «Найбільш активно проявляли себе так звані “католики східного обряду”, які діють у с. Боржавське під керівництвом бувшого уніатського священика Маргітича. Районною комісією протягом року була проведена певна робота по питанню припинення нелегальних дій бувшого уніатського церковнослужителя та його прихильників. Так, диференційовано та індивідуально з окремими із них було проведено бесіди, роз’яснення як у виконкомі сільської Ради, так і у райвиконкомі, проведено сходи селян».
На 1988 рік припав тисячолітній ювілей Хрещення Русі. З цієї нагоди владика Іван Маргітич разом із більш ніж півсотнею вірних приїхав до Києва, показав їм місця, пов’язані з подією хрещення Русі-України і на Володимирській гірці на лавці відслужив Службу Божу.
Також владика разом із о. Павлом Мадяром ЧСВВ 2 липня 1988 року організував святкування тисячоліття Хрещення Русі біля недіючого Боронявського монастиря. Декілька сотень людей зібралися на свято, але представники радянської влади та міліція перешкодили проведенню торжества. Зокрема, щоб заглушити молитву вірників, через гучномовець включали пісні радянської співачки Алли Пугачової. Декілька активістів греко-католиків було затримано, зокрема з с. Боржавського.
Інформацію про перешкоджання радянською владою святкуванню біля Боронявського монастиря знаходимо й у «Кратком политическом докладе о религиозной ситуации в Хустском районе»: «Ярким проявлением деятельности поклонников унии явилась попытка организировать 7 августа 1988 года на територии бывшего Боронявского монастыря зборище. Благодаря оперативной современной организации действий всего актива района удалось погасить данное незаконное собрание». Хоч заплановані заходи не відбулися, вони мали великий резонанс серед вірян Закарпаття.
Ще до офіційної легалізації Греко-Католицької Церкви у СРСР єпископ Іван Маргітич відкрито відслужив святкове богослужіння 6 і 7 січня 1989 року у церкві с. Шаланки на Виноградівщині, неподалік від рідного села. Друге публічне богослужіння було відправлене ним 19 січня 1989 року у Боржавському у каплиці присілка Костаковиця.
Архієрейська діяльність після легалізації Греко–католицької Церкви
29 листопада 1989 року Греко-католицьку Церкву в СРСР було легалізовано. Владика Іван Маргітич бере активну участь у відродженні Мукачівської греко-католицької єпархії. Він був причетний зокрема до повернення до Греко-католицькій Церкві Вознесенського собору у Хусті. Похилий літами, але молодий духом владика відвідував парафії, служив архієрейські Літургії, проповідував, освячував нові храми.
Також єпископ Іван Маргітич часто брав участь у зібраннях, мітингах та інших заходах патріотичних сил. Неодноразово служив панахиди на Красному Полі під Хустом та на могилах героїв, які загинули за Україну. У червні 1990-го року єпископ Іван Маргітич разом із єпископами Іваном Семедієм та Йосифом Головачем брав участь у Синоді ієрархів УГКЦ в Римі, де 24 червня Папа Іван Павло ІІ мав зустріч з владиками з України. Також у 90-их роках владика ще декілька разів відвідав Рим, де зустрічався зі Святішим Отцем. Своєю буллою від 5 січня 1991 року Папа підтвердив таємно уділену хіротонію, призначив Івану Маргітичу титулярну єпископську столицю Скопеленську в Емімонті та іменував єпископом-помічником владики Івана Семедія. Вручення цієї булли відбулося під час візиту на Закарпаття блаженішого патріарха Мирослава-Івана Любачівського у травні 1990 року.
У рідному селі владики його стараннями протягом 1989-2001 років було збудовано величну церкву Покрови Пресвятої Богородиці. Зокрема, владика Маргітич особисто брав участь у проектуванні і, особливо, у плануванні внутрішнього оздоблення храму. Вартим уваги є розпис західної частини нави, де за задумом владики зображено святих, причетних до поширення християнства на території України: Кирила і Методія, Володимира і Ольгу, Бориса і Гліба та інших, а також великих мужів Срібної Землі: князя Федора Корятовича, єпископів Мануїла Ольшавського, Андрея Бачинського, священомученика Теодора Ромжу, отців Олександра Духновича й Августина Волошина. Архієрейське освячення боржавської церкви відбулося у липні 2002 року.
Слід зазначити, що єпископ Іван Маргітич у 1990-их – на початку 2000-их років користувався великою повагою серед громадськості краю, виразом цієї поваги було й надання йому статусу почесного громадянина Ужгорода та Хуста. 9 лютого 2001 його було нагороджено орденом «За заслуги» ІІІ ступеня – за багаторічну плідну церковну діяльність, вагомий особистий внесок в утвердження засад християнської моралі в суспільстві. Упокоївся владика Іван Маргітич у віці 82 років 7 вересня 2003 року під час освячення нового престолу у церкві с. Пилипець на Міжгірщині. Похований у новому храмі Покрови Пресвятої Богородиці у с .Боржавське. Чин похорону відбувся 10 вересня 2003 року за участі багатьох єпископів, священиків та великого здвигу народу. 4 лютого 2017 року відбулося перепоховання тлінних останків єпископа Івана Маргітича.
Джерела та література:
Державний Архів Закарпатської області (ДАЗО) Ф.Р-1490, О.3,СПР.1399
Галузевий Державний Архів Служби безпеки України (ГДА СБУ) Ф.2, Ф.65.
Архів Управління Служби безпеки України в Закарпатській області Ф.2577. О.88/8897. Спр.572.
Народний владика Іван Маргітич. Матеріали науково-практичних конференцій «10 років без владики Івана Маргітича: на перехресті віків». Львів, 2015.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
