Втеча від Божого суверенітету

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

SARS-CoV-2 увірвався в глобалізований світ, нагадуючи людям, що вони не всесильні. Нова хвороба виявилася не настільки страшною, як її «малювали» у перші місяці епідемії. Одначе стрімкість поширення і відносно значима летальність виявилися достатніми, аби вказати мільйонам на те, що ні науково-технічний розвиток, ні економічне зростання не здатні подарувати людям таких гарантій комфорту і безпеки, яких вони прагнуть.

А сучасні люди прагнуть справді багато. Вони хочуть вирішувати якнайбільше.

Розвиток медицини дозволив рятувати хворих, які раніше вважалися невиліковними, і продовжувати життя тим, кого раніше могло врятувати лише чудо. Та водночас все більше країн легалізують евтаназію: бажання за всяку ціну уникнути смерті поєднується з гадкою, що можна самостійно вирішувати, коли припинити власне життя.

Щось подібне бачимо у репродуктивній сфері. З одного боку – контрацепція та аборти, ментальність, яка радикально відділяє статеву близькість від імовірності зачаття, та переконання, що батьки мають право позбавити вже зачату дитину життя. З іншого боку – різноманітні репродуктивні технології. Включно з екстракорпоральним заплідненням. Включно з сурогатним материнством. Включно з «виготовленням» дітей для пар гомосексуалістів. Все просто: людина прагне – технології дозволяють.

І ось у цей світ людей, які прагнуть вирішувати якнайбільше, увірвався маленький вірус. Якою ж була реакція на нього? Не інакшою, ніж намагання знову взяти все під контроль. Та це намагання зіграло з людьми злий жарт. Мільйони осіб виявилися позбавленими можливості просто пересуватися так, як вони хочуть, а також обмеженими низкою інших правил.

COVID-19 справді є небезпечною хворобою. Та все ж, це не та хвороба, від якої вимирають цілі села, містечка, райони, міста. І саме такій хворобі під гаслами захисту життя і здоров’я було вирішено дати бій ціною нормального існування усього суспільства.

Люди могли б сприйняти поширення коронавірусу за урок, одначе сприйняли його за виклик своїм переконанням. І це був саме той випадок, коли сторона, що хоче взяти реванш, починає поводитися ірраціональним, саморуйнівним чином, завдає собі більшої шкоди, ніж та, яка їй була завдана в ході виклику.

Я вживаю тут узагальнене поняття «люди», розуміючи, що далеко не всі були і є прихильниками думки, що задля гіпотетичного порятунку кількох десятків тисяч можна позбавляти багатомільйонне населення країни нормального життя, провокуючи значні соціально-економічні негаразди. Проте еліти, що приймали рішення, робили це не на порожньому місці – вони відштовхувалися від загальної ментальності.

Особливо виразним індикатором цієї ментальності стала розробка і впровадження вакцин. Вакцинація не розглядалася просто як прагматичний засіб. До неї ставилися з квазі-релігійним трепетом, покладали на неї надії, які покладають на месію.

Вакцини таки розробили. Деякі країни досягли дуже високих показників щеплень. Але подія месіанського визволення не відбулася. Наразі можна робити обережні висновки про те, що вакцинація зменшує статистику тяжкого перебігу захворювання. Одначе, по-перше, саме зменшує статистику, а не усуває явище. По-друге – не запобігає сезонним спалахам захворювання.

Попри скромність результатів,  надії на волюнтаристське подолання хвороби не зникли. Вакцинації 75% населення замало, люди продовжують хворіти і помирати – досягнемо показника 95%, і байдуже, якою ціною це обійдеться. Двох чи трьох доз замало – буде і четверта. А за нею, можливо, і п’ята, і шоста, і сьома, і восьма.

Вакцинація залишається предметом квазі-релігійної віри, а відтак – і прагнень навертати у цю віру. Щеплені продовжують розповсюджувати захворювання, що робить риторику вакцинування «заради ближніх» ще більш безглуздою. Вакцинуватися чи ні – це питання індивідуальної турботи про здоров’я. Проте вакцинації вимагають, ніби йдеться про щось таке, що радикально перевершує індивідуальний вимір: прийми нашу віру, здійсни обряд на честь Вищої Реальності.

Таким чином, не принісши очікуваного визволення, вакцина породила ряд нових проблем. «Нова нормальність» не випарувалася і навіть не розтала. У дечому вона навіть ще більше затвердла, адже до старих обмежень додалися різноманітні інструменти примусу до вакцинації.

Отой самовпевнений волюнтаризм, який ми бачимо у мейнстрімному способі реагування на епідемію COVID-19, є своєрідною формою язичництва. В основі такого язичництва – обожнення людиною самої себе, своїх розуму та волі. Язичництвом, зрозуміла річ, є не наука, медицина і санітарні заходи самі по собі, а надія на них як на засіб, користуючись яким, можна жити, не поклоняючись єдиному істинному Богові. А Святе Письмо запевняє нас, що язичництво буде осміяним як помилка невизнання абсолютного Божого суверенітету: «Тоді Він скаже: Де ж їхні боги, скеля, до якої прибігали? Де ті, що тук їхніх жертв їли, що вино возливань їхніх пили? Дивіться отже, що Я – Бог, і нема бога окрім Мене; Я вбиваю і оживляю, завдаю ран і зцілюю; ніхто з руки Моєї не врятується» (Втор. 32:37-39).

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Aamc.org

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: