Якими є реалістичні сценарії розвалу Росії

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ярослав Божко

Ідея розвалу РФ час від часу виринає у публічному просторі українського політичного середовища. Нещодавно у Празі пройшов форум, присвячений деколонізації РФ. Як майже в усьому, що створено досі на цю тему, там сквозить неприкритий ідеалізм і прометеїзм – ідея звільнення поневолених народів, розроблена десь між штаб-квартирою ЦРУ і офісом Антибільшовицького блоку народів у США, знайшла нову рецепцію.

Втім, тоді була більш чітка ідея розвалу СРСР, де сурогатно чи повноцінно існувало щонайменше 15 націй, яким були придані нацреспубліки в межах яких можна було різати майже точно із вірогідністю успіху. Сучасна ж РФ хоча й має 21 національну республіку, по суті не є такою строкатою державою, а за малим винятком ці республіки нагадують собою інституалізовані у квазідержавність індіанські резервації в складі Росії. Тема розвалу РФ придатна для того, аби осмислити її більш реалістично.

По-перше. Поділ РФ на різні сегменти – реальний. Але ті бажані опції, які приписують цьому процесові прихильники теми визволення народів РФ, відверто нереалістичні. Передусім, фокус на поневолених народах – це гра, яка має сенс лише відносно татар та частини народів Північного Кавказу, де етнічності уже стали відчутним фактором політичного життя. Підняти будь-кого на антиколоніальну боротьбу проти росіян – справа практично нереальна, якщо в їхніх регіонах проживає російська етнічна більшість (а це майже усі суб’єкти РФ, за винятком Північного Кавказу). І, знову таки, не забуваймо, що політика – справа еліт і великих міст. Якщо у місті Йошкар-Ола проживає лише 25% марійців, навряд чи політична боротьба за незалежність Марій Ел може бути драйвером руйнування РФ. Попри це, марійці існують як народ, але їх потуги – спроба зберегти національну культуру. Стрибати ж вище голови заради розвалу РФ є об’єктивна сила лише у трьох народів: чеченців, татар і росіян. Усі решта досить «нішеві» і сконцентровані навколо проблем збереження власної етнічності, а не тиску на центр в політиці.

Ідея розпаду РФ, заснована на визволенні етнічностей, нереалістична від слова взагалі – тому, що у більшості регіонів реально етнічно домінують саме росіяни.

Говорячи про «поневолені народи», ми робимо велику хибу – ставлячи в один ряд абсолютно реальних чеченців, татар із вигаданими чи реконструйованими інгерманландцями, поморами і т.д. Значно притомнішим залишається фактор територіального сепаратизму, в якому регіон як потужна соціально-економічна реальність буде визначати характер стосунків із центром аж до можливості відділення.

У більшості випадків потужні регіональні еліти мало звертають уваги на етнічний фактор, однак у разі потреби можуть створити із регіональних етнічностей символи своєї прагматичної незалежності від центру. Новозеландці – здебільшого нащадки англійців, але традиції виконувати танець корінних маорі у їхніх навчальних закладах присутні, і навіть кітчево перебільшені. Здебільшого помори, козаки і інші субетноси росіян уже відійшли в минуле, однак може повернутися романтизація цих явищ, «конструювання» символів із регіональних історичних артефактів, подій, взагалі романтизація регіональної історії. Для усього цього потрібен запит регіональних еліт, які мислять не категоріями романтичного націоналізму (ох, ця солодка ідея звільнення народів, це солодке XIX століття), а прагматичним інтересом і його захистом.

Етнічність – здебільшого хибна ставка, а ось тема політизації конфліктів окремих регіонів РФ із центром обов’язково зіграє. Зовсім не тому, що різні люди в різних суб’єктах РФ мають різні національності, а тому, що у них наявний вакуум комунікації і довіри до метрополії, подібний до стосунків 13 колоній із Лондоном незадовго до початку війни США за незалежність. Окремої американської етнічності це не стосувалося, а ось регіональну специфіку метрополія реально проґавила – це і дало підставу для конфлікту з Центром, в який вдало долучилися треті сторони (Франція передусім).

Щось подібне необхідно опрацьовувати щодо Уралу, Сибіру і Далекого Сходу – найбільш стратегічно значимих регіонів РФ. У відділенні якоїсь Чувашії або Марій Ел немає такого серйозного ефекту як навіть у темі автономії Сибіру або Уралу, не кажучи вже про Далекий Схід.

В усіх випадках тут економіка і політика будуть первинні щодо етнічностей, національностей, ідей і культури. Відрізка десятку дотаційних нацокраїн від РФ нічого істотно не змінить і це варто усвідомлювати, закладаючи цілі. Поки що бачимо щось більше схоже на хибне цілепокладання.

По-друге. Хибне саме думання, що РФ є якоюсь аж надто клаптиковою ковдрою із різнобарвних шматків, на яку варто лише подути і ось-ось вона розповзеться. Абстрагуйтесь від думки про те, що Росія є неприродним утворенням (бо усі держави виникли як результат насилля, маніпуляцій, вигадування, воєн, примусу, боїв без правил і династичних шлюбів – нічого позалюдського в них не було). Вам варто зрозуміти конкретну причину, чому це «звільнення» народів не відбулося досі: здебільшого, усі хто був достатньо розвинений як національна спільнота із сприятливими для державності факторами, встигли в 1990-х проголосити суверенітет і створити зачатки державності (Татарстан), або і взагалі взяли участь в міжетнічних конфліктах – Ічкерія, Інгушетія, Дагестан.

Однак значно важливішими для справи розвалу РФ залишаються саме російські регіони: Урал, Сибір, Дон-Кубань-Терек, Далекий Схід. Що ми пропонуємо їм? Стати чувашами і татарами? Цього не відбудеться. Ніякого розвалу РФ не буде, поки ми не пропрацюємо реалістичну лінію розрізу між цими стратегічними регіонами і Москвою – на чому вона буде базуватися? Без відповідей не буде нічого.

Треба дискутувати. Однак ця нацбілдингова творчість по малюванню карт і будуванню планів, яку у нас сприймають за майже здійснену реальність – не більше ніж анекдот. Під час Форуму поневолених народів презентували карту деколонізованої РФ: уже самі ідеї про те, аби помістити осетинів і інгушів в одну державу, або ж створити на теренах Смоленської області державу під назвою Смоленд пахнуть щонайменше поганим розумінням предмету. Так справи не робляться, а воювати з московитами за вигадані нами Грифіндори ніхто не буде. Ніякого Смоленду в головах у жителів Смоленська не з’явиться, просто тому, що це не анекдот, а політика.

Треба шукати реальні протиріччя, яких більш ніж достатньо в сучасній РФ. Ми ж зі своєю старою ОУН-івською традицією малювати нові карти і вигадувати нові поневолені народи цікаві хіба що самі собі: в підсумку ефективний розвал РФ має базуватися на росіянах, які становлять в РФ етнічну більшість у більшості регіонів. Все решта – фантазерство.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ярослав Божко

Ярослав Божко

Магістр політології

Голова Центру політичних студій «Доктрина».

Випускник філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Досліджує питання політичної модернізації, формування громадської думки, ідеологічного позиціонування політичних партій та безпекової політики.

Читайте також: