Юрій Олійник
В церковному полі УПЦ МП широко обговорюють здійснене у березні паломництво до Єгипту делегації монашества та єпископату, що відвідала ряд давніх монастирів Нітрійської пустині – місця славетних подвигів Павла Фівейського та Антонія Великого. І все б нічого, якби не один нюанс. У гостях перебували в так званої Єгипетської православної Церкви, яку частіше називають Коптською.
Її теж очолює Александрійський патріарх, але іншої гілки християнства – тієї, що розійшлася зі Вселенською Церквою ще в середині V століття, після Четвертого Вселенського собору (Халкедонського).
З легкої руки і поспішних тверджень прихильників УПЦ МП (зокрема «Союзу православних журналістів») почалося обговорення можливого зближення з коптами. Мовляв, «грекоправославний» патріарх визнав ПЦУ – то ми йому помстимося. Водночас відновимо єдність з гілкою близькосхідних християн.
Очолив візит митрополит Святогорський Арсеній. Та більш важливу роль, здається, відіграла присутність протоієрея Миколая Данилевича – речника УПЦ МП і представника Відділу зовнішньоцерковних зв’язків (а також ревного пропагандиста проти ПЦУ). Учасники зокрема зустрілись з коптським патріархом Тавадросом II у Каїрі.
Звісно, сам візит – то суто символічна екскурсія. Бо ж ніякий змістовний діалог і не починався (та й достатнього рівня спеціалістів не було у делегації). Але паралельно працює найвище начальство РПЦ. Зокрема, 12 квітня 2021 року відбулось онлайн-засідання Комісії з діалогу між РПЦ та Коптською Церквою.
Також ще в грудні патріарх Тавадрос II виступив на організованій Віддлом зовнішньо-церковних зв’язків РПЦ та Російською асоціацією релігійної свободи онлайн-конференції «Про стан християн в Африці». Цілком очевидно, що Москва розраховує на тісну допомогу режиму єгипетського президента Сісі, що потребує допомоги Кремля в протистоянні з турками в Лівії, а також може розраховувати на посередницьку роль Росії у конфлікті за доступ до нільської води з Ефіопією, де, до речі, домінує Церква у сопричасті з єгипетськими коптами.
Тому ситуація не нова, особливо на фоні посилення російської присутності в регіоні. Розмови про якийсь акт сатисфакції з уст московських пропагандистів лунають ще з листопада 2019 року, коли Александрійський патріарх Теодор (православний) визнав ПЦУ. Лунали ідеї переважно про створення паралельної ієрархії на території Африки. Але й про можливості переговорів з коптами, через яких можна вийти на дочірню монофізитській Александрії багатомільйонну Ефіопську Церкву – яка щойно в 1959 році одержала формальну автокефалію (по суті будучи незалежною вже більше тисячі років).
Проблема лише в тому, що копти сповідують (з точки зору православ’я і католицизму) монофізитську єресь, що полягає в відкиданні Халкедонського оросу про визнання двох природ Христа – божественної і людської. Звісно, богословські нюанси складніші – самі єгиптяни себе називають міафізитами (бо вірять не в одну божественну, а в єдину природу, буквально трактуючи фразу Кирила Александрійського про Одну Природу Бога Слова Втіленого). Додає проблем те, що ця гілка міафізитів будується на доктрині Севіра Антіохійського (засудженого вже П’ятим Вселенським собором), що, по суті, відкидав спільність людської природи між нами і Христом (що ставить під сумнів традиційну модель теозису – обоження).
Врешті, чи залишаються півторатисячолітні відмінності непорозумінням філософських термінів, чи за ними стоїть різне розуміння реальності – питання віри. І довіри – до Отців, які засуджували єресь, хоча самі не відкидали модифікації термінологічного апарату при явній потребі.
Повертаючись до теми – вже в самому МП розгортається дискусія. По суті, такі екуменічні дії викликають нерозуміння консервативного крила. Згадаймо навіть реакцію 1990-х на Шамбезійські переговори 1990 та 1992 років. Вони звичайно не настільки розпіарені як сучасний їм Баламандський процес щодо діалогу з католиками, але теж не призвели до зрушень через відсутність консенсусу Православних Церков і тиск святоотцівськи орієнтованих кіл (див. зокрема брошуру А. Кураєва та В. Лур’є 1994 року «На порозі унії: чи станемо ми монофізитами»).
Бо ж у Московському патріархаті (а особливо його українській філії доби митрополита Онуфрія) посилено позиціонували себе як консерваторів і мало не фундаменталістів, що стоять на сторожі канонів. Вселенського патріарха Варфоломія постійно звинувачують у бажанні запровадити унію з католиками. А тут піднімається питання можливого перегляду трактування самих Вселенських соборів першого тисячоліття (очевидно, що компроміс зі східними церковними групами має бути двостороннім).
Таким чином, з точки зору церковної політики маємо справу з ексцентричними метаннями, за якими навряд чи стоїть продумана позиція. Бо раптово змінити риторику, ставши більшими екуменістами ніж Варфоломій та Франциск разом взяті – подвиг, майже неможливий навіть для Московського патріархату. Та, вочевидь, інші варіанти вичерпуються.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
Ілюстрація: СПЖ
