Архієпископ Карло Марія Вігано, висловлюючи упродовж останніх місяців близькі до седевакантизму тези, утверджує модель своєрідного анархо-вакантизму. Разом із імовірним таємним висвяченням священників та єпископів, така його поведінка лише шкодить Католицькій Церкві.
Такі міркування у серії із двох статей висловив відомий історик Церкви та публіцист професор Роберто де Маттеї.
У першій статті Маттеї зупиняється на фігурах єпископів Джозефа Стрікленда та Атаназія Шнайдера як зразках ортодоксального реагування на руйнівну діяльність Папи Франциска та ширші кризові явища у житті Церкви.
Маттеї підкреслює слушність поведінки єпископа Стрікленда в умовах тиску на нього Ватикану, який увінчався прямим усуненням. Так, коли від Стрікленда вимагали піти у відставку за власною ініціативою, він цього не зробив. Водночас, коли його було усунено безпосереднім адміністративним чином, він був змушений продемонструвати послух. При цьому він не зрікся обов’язків проповідувати і захищати католицьку віру, які випливають з самого сакраментального факту єпископства.
Католицький інтелектуал наголошує, що така поведінка відповідає ортодоксальному баченню влади Понтифіка: «Влада Папи природно обмежена божественним і природним законом. Якби Понтифік висунув вимогу, яка порушувала такий закон, опір був би обов’язковим, виходячи з принципу, що треба більше коритися Богу, а не людям (Дії 5:29). Але, коли Папа приймає рішення, які стосуються дисципліни та управління Церквою, не порушуючи у прямий спосіб божественний і природний закон, обов’язковим є не опір, а послух, навіть якщо розпорядження є – або може здаватися – несправедливим».
Подібного підходу дотримується єпископ Шнайдер. Зовсім іншою є стратегія поведінки архієпископа Вігано, на постаті якого Маттеї детальніше зупиняється у другій статті.
Слід відзначити, що, попри слушність багатьох тез, які впродовж останніх років висловлював Вігано, його спосіб мислення відзначається багатьма спрощеннями, радикалізмом та дуже грубою опозиційністю, що обертається у бунт проти панівного порядку речей без належного нюансування. Яскравою ілюстрацією такої грубою опозиційності стало те, що на початку повномасштабної війни між Росією та Україною Вігано фактично виступив із проросійських позицій. Вочевидь, до цього його штовхнула непослідовна і в багатьої відношеннях лицемірна «проукраїнськість» глобалістського мейнстріму.
Опонуючи такому способу мислення, Маттеї уже кілька років критикує думки, до яких схиляється Вігано. Спершу, під час епідемії COVID, Маттеї оскаржував категоричність Вігано, за можливості уникаючи згадок про нього, тобто критикував погляди, не зачіпаючи особистості. Проте далі, в міру радикалізації тез Вігано, Маттеї перейшов до безпосередньої полеміки (своєю чергою Вігано почав звинувачувати інтелектуала у конформізмі).
Нова публікація професора Роберто де Маттеї присвячена критичному аналізу бачення архієпископом Вігано питання, чи є Хорхе Бергольо, який називає себе Франциском, справжнім Папою Римським.
Вігано почав із особливою чіткістю висловлюватися стосовно цього питання восени 2023 року. Якщо використовувати арістотелівсько-томістичні категорії матерії і форми, позицію Вігано можна звести до наступного. Франциск справді матеріально посідає папський престол. Водночас формально (сутнісно) він не є Папою. Перешкодою для того, аби Франциск був Папою не тільки матеріально, але й формально, є те, що, займаючи престол, він не мав наміру дбати про добро Церкви, тобто спрямовувати свої зусилля на те, що належить до форми папства. Швидше навпаки: Бергольо мав намір руйнувати Церкву, «перебудовувати» її таким чином, аби вона вже не була істинною Христовою Церквою.
Таким чином, позицію Вігано не можна звести до звичайного седевакантизму. «Архієпископ Вігано дистанціюється від тих, хто вважає, що папський престол наразі вакантний через недійсність відставки Бенедикта XVI або недійсність обрання Папи Франциска. Для нього кафедру займає узурпатор, який не є Папою через його явний намір завдати шкоди Церкві», – зазначає Маттеї.
«Архієпископ Вігано визнає, що Франциск матеріально займає трон Петра, і з цієї причини заперечує власну приналежність до седевакантистів, але в той же час він переконаний, що той формально не є Папою, оскільки не має наміру дбати про благо Церкви, а цей намір становить форму – суть – папства», – підсумовує професор.
Такий підхід, стверджує Маттеї, не є ні новим, ні оригінальним: він повторює ідеї, випрацьовані домініканським теологом Жераром де Лор’є стосовно Павла VI (йдеться про так званий седеприваціонізм або Cassiciacum-теорію). Як і ідеї Лор’є, підхід Вігано має той фундаментальний недолік, що спирається на оцінку суб’єктивних намірів, які ми не можемо досконало знати.
Об’єднуючи критику цього підходу з темою ймовірного висвячення Вігано священників та єпископів, Маттеї зазначає, що «”мережа” архієпископа Вігано є структурою, яку можна визначити як “анархо-вакантистську”, а не як седевакантистську». На думку професора, така «анархо-вакантистська» активність Вігано шкодить Церкві, тож «потрібно молитися, щоб мудра і милосердна рука Божого Провидіння принесла виправлення» цієї ситуації.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!