Ігор Загребельний
Здається, я неодноразово про це писав, але повторюся. Український мейнстрім керується майже тими самими уявленнями про Захід, що й росіяни. Різняться лише оцінки.
Росіяни, попри власну гнилизну, послуговуються образом «загниваючого Заходу». Мерзенні речі на кшталт диктатури ЛГБТ-ідеології та високого рівня секуляризації стають у російській свідомості чимось таким, що панує у Європі та Північній Америці тотальним чином. Дуже багато українців фактично керуються тим самим образом «Гейропы», лиш дають себе звести облудній логіці «не так, як у м0ck@лiв»: якщо росіяни вважають ЛГБТ-ідеологію чимось поганим, ми вважатимемо її чимось хорошим та й узагалі будемо висміювати «скрепы» (дарма, що це висміювання запозичене у самих же росіян).
Насправді ж, те, що ми умовно називаємо Заходом, становить собою дуже строкату реальність. Безперечно, Захід – це серед іншого перетворені на ресторани та інші розважальні заклади спорожнілі храми, а також переслідування людей, що не погоджуються з ЛГБТ-ідеологією. Але поруч із цими реаліями існують інші, діаметрально протилежні.
Що стосується релігійності, Росія в рази програє ряду західних країн та регіонів. Поки що, здається, Росія лишається менш релігійною, ніж Україна; західноукраїнським регіонам вона програє поза всяким сумнівом. Значно релігійнішою за Україну і, тим паче, за Росію є Польща. Звернуся до цифр. Щороку великодні богослужіння в Росії відвідують близько 1% населення. У Польщі, натомість, показник щонедільного відвідування богослужінь упродовж останніх років становив приблизно 35%. Вищими за російські є показники релігійності більшості інших країн Центральної Європи. Смішними розмови росіян про «бездуховний Захід» видаються і на тлі порівняння їхньої країни з низкою територій США. При цьому всьому на прикладі тієї ж Польщі або окремих американських штатів ми бачимо, як відносно високі показники релігійності мають своїм наслідком закріплення на законодавчому рівні християнських моральних норм. Особливо показовою є ситуація з захистом життя ненароджених дітей (у той час, коли у Росії і, на жаль, в Україні діє успадковане від СРСР ліберальне законодавство щодо абортів). Високі показники релігійності також мають своїм наслідком блокування подальшого впровадження ЛГБТ-ідеології (хоч варто визнати, що про подолання вже наявних «здобутків» цього впровадження майже не йдеться).
Крім релігійності у її соціологічному вимірі, показовою є ситуація з загальною державною моделлю ставлення до релігії. В ряді країн можна зустріти юридичне закріплення особливого статусу певної конфесії, державну підтримку релігійного життя, уроки релігії в державних загальноосвітніх закладах. Усе це далеко не завжди сприяє підтримці автентичного християнства. Тим не менше, значимим є сам факт того, що для частини західних країн нехарактерна конституційна модель жорсткого розділення держави і Церкви, яка продовжує існувати в Росії.
Нарешті, слід відзначити, що подекуди західні країни вирізняються на тлі пострадянських більшою консервативністю у площинах співіснування держави та суспільства, життя місцевих громад, сімейного життя, індивідуальної антропології. Наведу приклад, що стосується останньої площини. Одним із головних векторів модернізації є абстрактизація людини, утвердження концепції людини як абстрактного індивіда. Виразним проявом глибини абстрактизації, якої зазнали радянські люди, є зникнення будь-яких титулів/атрибутів. Натомість для західних країн вживання як чогось сутнісного характеристик, що стосуються шляхетсва, освіти, наукового ступеня, статі та сімейного стану, лишається чимось звичним (сер, доктор, професор, інженер, міс чи місіс на тлі абстрактизованих «гражданина» і «гражданки»).
Отож, Заходу як єдиної суцільної території занепаду не існує. Локально у деяких вимірах він може бути консервативнішим за Росію. Але це не скасовує іншого – того, що існує Захід як джерело і мотор занепаду.
І марксизм, що породив радянського монстра, і руйнівні процеси, що спіткали Захід у минулому столітті, і ті прикрі речі, динамізм яких ми бачимо сьогодні, є всього лиш етапами і продуктами розгортання засад, закорінених в історії європейської думки межі Середньовіччя і Нового часу (власне, тих засад, які породили Новий час). Від пізньосередньовічної підйому номіналізму до сучасного гендерного божевілля – всього лише декілька кроків. Гендерний порядок денний притаманний Заходу не в тому сенсі, що вулиці європейських та американських міст переповнені трансгендерами та іншими фріками, а в тому, що боротьба проти власної статі є логічним наслідком того, що зародилося і розвивалося саме у Європі. Якраз у цьому сенсі ми можемо називати Кончіту Вурст, цьогорічного переможця «Євробачення», а також учасників теперішнього блюзнірства під час відкриття Олімпіади у Франції саме західними явищами. Подібним чином ми можемо говорити про секуляризацію та низку інших речей.
Грубо кажучи, існують дві Європи, два Заходи. З одного боку, існує Західна цивілізація, народжена з греко-римської спадщини, християнства та етнічного єства білих народів. З іншого боку, існує Захід як ідеологічний проект, закорінений у згаданому часі. Причому зміст другого значною мірою зводиться до руйнування першої, а нині, як бачимо, сягнув горизонту руйнування людини на елементарних рівнях її природи.
Можливо, однією з основних причин того, що західні країни подекуди консервативніші за пострадянські терени, є своєрідний імунітет, випрацюваний упродовж кількох століть. У незахідних країн такий імунітет відсутній, тому західні ідеї у них можуть бути особливо дієвими (шкідливими). Також у випадку цих країн свою роль можуть відігравати деякі місцеві обставини, що виявляються комплементарними стосовно «імпортних» ідей. Тому не дивно, що свого часу марксизм у своїй експліцитній формі переміг спершу на маргінесі Західної цивілізації – у Росії, а потім поза нею – у Китаї, Кореї, Камбоджі (нижче я буду в умовний спосіб зараховувати Росію до незахідних країн, маючи на увазі її маргінальність, а також її протиставлення себе Заходові).
З огляду на сказане, розрізнення і співвіднесення морального і есхатологічного зла Заходу та незахідних країн не є проблемою.
Зло таких незахідних учасників історичної драми як, зокрема, Росія та Китай є безперечним. Обидві країни тісно пов’язані з марксизмом: перша була марксистською в минулому і так і не пройшла шлях покаяння-очищення, друга не зреклася марксистської спадщини по нинішній день. Обидві країни є злими для своїх громадян. Кожна по-своєму є «експортером зла». Китай фінансує підривні сили на Заході і в глобальному масштабі (ті ж програми ООН). Він також якоюсь мірою формує моду на тоталітарний контроль (досить згадати, як західні глобалісти на кшталт Джеффрі Сакса закликали переймати його методи боротьби з епідемією COVID). Що стосується Росії, то, як я писав раніше, нині вона позбавлена виразної історіософської субстанційності, і її деструктивна роль полягає в тому, що вона підіграє силам розкладу у якості «консервативної страшилки».
Зло Заходу на цьому тлі вирізняється динамічністю, магістральністю і оригінальністю (у строгому, етимологічному сенсі). Як щойно було сказано, Китай фінансує підривні сили. Але він робить це передусім задля відстоювання власних інтересів на міжнародній арені, зокрема в рамках конкуренції з західними державами. Самі ж ці сили впроваджують таки західні ідеї. Або ж інший приклад: попри назагал консервативний характер Ірану, в цій ісламській країні існує ліберальне законодавство щодо так званої «зміни статі». Одначе це усього лише хибне розуміння інтересів людей із розладами статевої ідентичності або просто потурання людським слабкостям. Натомість у випадку Заходу ми маємо справу з повноцінною ідеологією, що ставить за ціль «визволення» людини від статі, – ідеологією, що випливає з попередніх етапів розгортання народженої у Європі прогресистсько-емансипаторської програми.
Зло Заходу відзначається саме есхатологічною магістральністю. Це зло апокаліптичного Звіра, яке вивищується над злом «царів». Така унікальність Заходу є закономірною: Антихрист неможливий без Христа, і його влада має утверджуватися насамперед там, де було утверджене християнство. Одначе, по-перше, відзначена унікальність не усуває зло «царів». По-друге, вона аж ніяк не означає, що потрібно відкинути те, що властиве Західній цивілізації саме як цивілізації, виплеканій християнством. Власне, захищати те, що залишилося від традиційної Західної цивілізації, означає чинити опір Антихристу.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
