Чи можна бити ЛГБТ

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

В українських середовищах, зорієнтованих на спротив ЛГБТ-ідеології, періодично порушується питання окремих силових методів цього спротиву.

Підтримку таких методів можна було зустріти після того як на початку липня цього року грузинським відчайдухам вдалося не допустити проведення гей-параду у Тбілісі. Водночас напередодні київського гей-параду Глава УГКЦ Блаженніший Святослав, закликаючи передусім до молитовної мобілізації, вважав за потрібне висловити застереження щодо «будь-яких насильницьких дій» стосовно прихильників ЛГБТ-ідеології.

В тематичних дискусіях дуже важливо розмежовувати питання ефективності та засадничої допустимості чи недопустимості силових методів.

Що стосується ефективності, то тут не може існувати єдиної оцінки. Якихось десять років тому можливість фізичної протидії змушувала учасників руху ЛГБТ проводити низку своїх акцій у ледь не підпільних умовах. Це суттєво зменшувало видимість цих акцій і підкреслювало їхній маргінальний характер. Нині ключові ЛГБТ-акції проводяться фактично на державному рівні – із використанням значних сил поліції. За умов, коли до запеклої протидії заходам на кшталт гей-парадів готове незначне число осіб, спроби такої протидії приречені на невдачу і можуть зіграти негативну роль в інформаційній площині.

Щоправда, не варто надмірно зосереджуватися на темі тощо, що руху ЛГБТ вигідно позиціювати себе жертвами. За умов крайньої упередженості ЗМІ відповідні тези лунатимуть у будь-якому разі. І навпаки: коли реальними жертвами постають противники ЛГБТ-ідеології, ЗМІ замовчують або перекручують факти. Тобто шкідлива пропаганда буде здійснюватися у будь-якому разі.

Необхідно розуміти і те, що деякі речі мають символічно-моральну вагу. Популяризація і  впровадження ЛГБТ-ідеології відбуваються упродовж цілого року. Часто – на рівні рутинних бюрократичних процедур. Натомість гей-парад – це передусім символічний акт, акт демонстративної агресії. І намагання, наприклад, захистити певну вулицю від «веселкової ходи» також спрямовані на досягнення символічної перемоги. Не варто їх знецінювати навіть якщо вони обертаються у факти протистояння з поліцією, на основі яких ЗМІ розповідають про «заворушення гомофобів-праворадикалів».

Одначе, навіть якщо визнати, що простору для ефективного застосування сили в рамках спротиву ЛГБТ усе менше, питання цього застосування лишається важливою морально- і навіть політично-богословською проблемою. Нині, на жаль, у відповідних дискусіях можна почути шаблонні твердження типу «християни повинні засуджувати будь-які прояви насилля, незалежно від того, проти кого вони здійснені і з якою метою». Такі твердження, на мою думку, дуже далекі від християнського підходу, і, будучи хибними доктринально, своїм духом можуть призвести до багатьох практичних помилок у подальшому протистоянні з рухом ЛГБТ.

Справедливо розмежовуючи грішника і гріх, християнство рахується з тим, що в умовах земної недосконалості часто доводиться не лише засуджувати гріх, але й карати самого грішника. При цьому покарання має бути не плодом злоби того, хто карає, а інструментом, спрямованим на досягнення блага: блага самого грішника, блага осіб, яким було завдано шкоди, блага Церкви чи світського суспільства/держави. Таке різноманіття завдань диктує специфіку покарань у різних сферах земного існування людини. Одними є церковні кари, іншими – кари, які накладає світське суспільство на усіх його рівнях (від сім’ї, де примус та покарання так чи інакше супроводжують виховання дітей, до держави).

На неминучість і цінність покарання вказує не лише здоровий глузд, але й Об’явлення. Святе Письмо говорить про покарання грішників як про одну з основних функцій держави. У знаменитій 13-й главі Послання до римлян апостол Павло пише, що державна влада «недаремно меч носить» і є «месником у гніві злочинцеві». У цій своїй ролі вона є «Божим слугою», що існує на добро людям. Зрозуміла річ, держава має карати не за будь-які гріхи (це не тільки недоречно, але й неможливо), а лише за деякі, найбільші з них. Тома Аквінський пише з цього приводу: «Людський закон створений для множини людей, більшість із яких далека від досконалості у чеснотах. Тому людські закони не забороняють усі пороки, від яких утримуються благочестиві, але тільки найтяжчі з них – від яких може утримуватися більшість» (STh. II-I, 96,2). Інакшими словами, завдання держави підтримувати базові моральні норми, особливо ж ті, нівелювання яких несе відчутний виклик усьому суспільству, його групам чи окремим особам. Як приклад найбазовіших норм, які охороняє держава, можемо назвати «Не вбивай» і «Не кради».

Содомія та інші сексуальні збочення якраз належать до найтяжчих пороків. Адже у їхньому випадку йдеться про гріх проти самої природи на її фізичному рівні. Іван Златоустий у коментарі на Послання до римлян писав, що гомосексуалізм гірший за вбивство: «вбивця відділяє душу від тіла», натомість гомосексуаліст «убиває душу разом із тілом». Златоустий зазначає: «Якби содоміти усвідомили те, що чинять, то радше прийняли б безліч смертей, аніж піддалися цьому гріхові».

Закон Мойсея зачисляє гомосексуалізм до злочинів, за які необхідно карати смертю. Новозавітні тексти, на відміну від П’ятикнижжя, не містять норм прямої юридичної дії. Одначе з виникненням християнських держав стало очевидним, що гомосексуальна поведінка має каратися так само, як і інші особливо тяжкі гріхи. У Римській імперії впровадження смертної кари за гомосексуалізм відбувається в IV ст. – паралельно з визнанням християнства державною релігією. Смертна кара за гомосексуалізм була властивою для більшості християнських держав часів Середньовіччя. Збереження кримінальної відповідальності принаймні за чоловічий гомосексуалізм спостерігалося аж до XX ст. Лише під впливом секуляризації, радикальних культурних трансформацій і політичних перемог лівих сил гомосексуалізм було декриміналізовано спершу у радянській Росії (з 1934 року знову криміналізований), а потім і на Заході.

Кримінальний статус гомосексуалізму мав на меті не так покарання самих содомітів (вони самі себе карають своєю поведінкою), як свідчення моральної істини, підкреслення різниці між нормою і жахливою патологією. Покарання гомосексуалістів, чий спосіб життя через розгнузданість ставав явним, застерігало інших людей від радикального морального падіння.

Подібну мету переслідувало часте нагадування Церкви про недопустимість вільної пропаганди того, що нищить духовні і моральні підвалини суспільства.

Проти прикритої вивіскою «свободи слова» деструктивної пропаганди Церква особливо активно боролася упродовж XIX ст. Так, Папа Лев XIII зазначав у енцикліці 1885 року: «Все, що суперечить чесноті й істині, не має права виставлятися немов спокуса перед людськими очима, а тим паче – підтримуватися прихильністю і захистом закону. Добре прожите життя – єдиний шлях до Неба, до якого ми всі покликані, й у зв’язку з цим держава, що потурає вседозволеності думок і дій відводити уми від істини і душі, діє проти законів та імперативів природи» (Immortale Dei, 32).

У XX ст. Церква зберегла подібний підхід. Присвячений засобам масової комунікації декрет Другого Ватиканського собору наголошує на недопустимості зловживання свободою слова коштом морального здоров’я суспільства: «Державна влада, яка слушно вважає добробут громадян своєю найголовнішою турботою, зобов’язана через проголошення і дбайливе виконання законів пильно та безсторонньо дбати про те, щоб лукаве використання мас-медій не завдавало серйозної шкоди громадській моралі й суспільному розвитку. (…) Особливих запобіжним заходів треба вжити для того, аби захистити неповнолітніх» (Inter mirifica, 12). Нарешті, 2003 року Папа Іван Павло II затвердив підготовлений Конгрегацією доктрини віри документ щодо проектів правової легалізації союзів між гомосексуальними особами. В цьому документі, з-поміж іншого, наголошувалося на потребі «нагадати владі про необхідність стримувати явище [гомосексуалізму] у певних межах – так, щоб воно не ставило під загрозу суспільну мораль і, передусім, не штовхало молодше покоління у бік хибної концепції статі і шлюбу, що мого б позбавити його необхідного захисту і, крім того, сприяло б розширенню цього явища».

Сучасні масштаби секуляризованості українського та інших європейських суспільств, а також пов’язана з ними моральна криза піддають сумніву можливість і потребу повноцінного відродження кримінальної відповідальності за гомосексуалізм. Найперше, що повинна пропонувати Церква особам із гомосексуальними та іншими збоченими схильностями, – це чітке свідчення істини про людську сексуальність та природу загалом. Також християнські середовища можуть пропонувати таким особам дієву психологічну допомогу, спрямовану на їхнє виправлення. Очевидно, що подекуди така допомога може вимагати особливої делікатності. Та все це не скасовує двох речей. По-перше, того, що сексуальні розлади природним чином викликають огиду і не варто долати цю огиду в ім’я хибно зрозумілої любові до грішника. По-друге, структура, зорієнтована на впровадження ЛГБТ-ідеології, є злочинною. Учасниками цієї злочинної структури є як учасники руху ЛГБТ, так і представники державних органів влади, силових органів, бізнесу, які підтримують цей рух. І якраз тут виникає один із найбільш ключових моментів морально- і політично-богословської оцінки ситуації.

Бог передбачив існування держави, аби вона належно виконувала репресивні функції, була «месником у гніві злочинцеві». Нині ж ми бачимо, що держава не лише не карає за серйозні злочини, але й стає їхнім співучасником. Ба більше, вона все відчутніше підіймає свій меч у бік тих, хто лишається вірним Божому і природному закону. А це означає, що держава перестає бути державою, перестає бути легітимним вираженням влади. Ця делегітимізація стане ще більш очевидною, якщо ми пригадаємо, що новітні ліберальні демократії (до числа яких належить Україна) постали в процесі секуляризації і спираються на ідеї, які були виразно засуджені Церквою. Отож, новітня держава якоюсь мірою втрачає статус інституту, насильство якого є справедливим, і перетворюється на своєрідну «зграю розбійників».

За умов такої «часткової відсутності держави» суспільство має право самостійно підтримувати порядок і захищати себе. Ті ж «гомофобні» норми і уявлення, які все ще поширені у нашому суспільстві, є свого роду замінниками практики кримінального переслідування гомосексуалістів. Тобто вони виражають важливу моральну істину і є чинником стримування патологічного явища. Звісно, носіям цих норм та уявлень може бракувати належної любові до тих, хто веде гомосексуальний спосіб життя. Але подібним чином працівникам правоохоронних органів може бракувати належної любові до злочинців, а воякам – належної любові до противника, та це аж ніяк не усуває потреби у правоохоронних органах та армії.

Нарешті, у випадку протистояння рухові ЛГБТ ідеться не так про покарання злочинця після того як злочин було довершено, як про припинення злочину на стадії його здійснення, про акт самозахисту. Тут можна провести паралель із ситуацією весни-літа 2014 року, коли за умов браку політичної волі та загальної нестабільності на захист територіальної цілісності України стали добровольчі формування. З точки зору букви українського законодавства, учасники цих формувань самі були правопорушниками, що переступили ряд статей ККУ (незаконне поводження зі зброєю, незаконне позбавлення волі, створення не передбачених законом воєнізованих або збройних формувань і т.д.). Одначе насильство, до якого вдавалися добровольчі формування, було легітимним – добровольці виконували функцію захисту країни від заколотників та зовнішнього ворога за умов «часткової відсутності держави».

Діяльність руху ЛГБТ є актом агресії проти суспільства. Поліцейські, діючи від імені позитивного права, стають злочинцями-співучасниками цієї агресії. Суспільство має право захищатися – навіть вдаючись до застосування сили і переступаючи норми законодавства. Держава в принципі не повинна володіти абсолютною, ригористичною монополією на насильство (це суперечить принципу субсидіарності). А така держава як зараз – і поготів.

Сьогодні справді в багатьох випадках недоречно вдаватися навіть до найелементарніших силових засобів протистояння рухові ЛГБТ. Проте дуже важливо визнавати їхню засадничу допустимість. Адже, по-перше, заперечення цієї допустимості є потраплянням у пастку плутанини між любов’ю до грішника та ненавистю до гріха. Наслідки цієї плутанини ми бачимо вже зараз, коли самі противники руху ЛГБТ підігрують стратегії цього руху своїми засудженнями так званих «мови ненависті» та «дискримінації». По-друге, таке заперечення може свідчити про нездатність розпізнавати виродження політичної влади у свого антипода, есхатологічну «анти-владу». А ця нездатність своєю чергою може штовхати християн до прийняття того, що пропонує есхатологічний противник Христа.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Apostrophe.ua

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.