Ігор Загребельний
Мені кілька разів доводилося натрапляти на твердження, буцімто в умовах теперішньої війни українські християни потребують певної «нової теології» – тієї, що враховуватиме досвід цього протистояння, зокрема злочинів, здійснених проти українців російською стороною. Доводилося навіть читати коротенький нарис про необхідність у «теології після Бучі».
Я не знаю, наскільки подібні запити на «богословські інновації» є масовими. Але вони видалися мені цікавими як точка, від якої можна відштовхуватися, здійснюючи ревізію християнського мислення. І ця ревізія, на мою думку, має відбуватися не в напрямку пошуків якоїсь новизни, а у зовсім протилежному напрямку. Нині, коли українська земля дрижить від вибухів снарядів, бомб та ракет, християнам варто струсити з себе штукарку різноманітних «оновлень» чи «осучаснень» власної релігії.
Загальна схема «теології після чогось» є добре відомою. Кожен, так-сяк обізнаний із розвитком богослов’я у минулому столітті, знайде у формулюванні «теологія після Бучі» (далі – ТпБ) відсилку до «теології після Освенцима» (ТпО). Суттєвою відмінністю є те, що у випадку гіпотетичної ТпБ мало би йтися про зло, спричинене Іншим. Натомість у випадку ТпО маємо справу передусім із критичною саморефлексією, яка, щиро кажучи, була одним із проявів формування сучасної суїцидальної свідомості Заходу – дійсні та гадані злочини націонал-соціалістичної Німеччини послужили приводом для безконечних пошуків власної провини: у німецькості, європейськості, християнстві і ледь не в самому Богові. Але те, що ТпО була руйнівним явищем, не є єдиною причиною, чому не варто брати з неї приклад і кидатися розробляти ТпБ.
Очевидно, що кожне масштабне потрясіння привносить у мислення християн, що є його свідками, особливі акценти. Це закономірним чином має відображатися у гомілетиці: цілком справедливо, що проповідь у часі війни має відрізнятися від проповіді в часі миру. Але наскільки виправдано після кожного потрясіння шукати якусь «нову теологію»?
В центрі самого терміну «теологія» знаходиться поняття Бога – Того, Хто Є (а не «стає», «відбувається», «розгортається» тощо), незмінного, того, хто вчора, сьогодні і завтра той самий. Теологія – це передусім сфера незмінних переконань про Творця та Його любов до нас, переконань, об’явлених Ним самим. Надмірний богословський креатив, який можна було спостерігати впродовж минулого століття та у теперішні часи, значною мірою є наслідком нехтування цією природою теології й захоплення, натомість, богословствуванням заради богословствування (чи то пак – заради власної пихи).
Ще одне заперечення проти ідеї пошуків ТпБ я можу сформулювати таким чином: а що, власне кажучи, нового сталося у Бучі? Бути враженим жахливими злочинами у Бучі, Ірпені чи тому ж Маріуполі – цілком нормально. Але сплеск почуттів, який багато хто пережив, – це лише суб’єктивний досвід. Нам довелося стати об’єктом несправедливої агресії. Одначе нічого історично унікального не трапилося. Війни спалахують ледь не кожне десятиліття. Вони різні за масштабами і критеріями справедливості та несправедливості, чимало з них супроводжуються злочинами. Нині в Україні ведеться війна, яка може виявитися наймасштабнішою у Європі з часів Другої світової (поки що за кількістю загиблих вона поступається югославським війнам). Але в ширшому контексті ця війна не є унікальною.
Отож, нині ми не переживаємо щось унікальне. Ми лише маємо нагоду краще пізнати одну з граней реальності, в якій живемо, – реальності, в якій людина, несучи на собі наслідки гріхопадіння, є схильною до зла. Війни є природними, якщо розуміти під природністю стан речей, спричинений гріхопадінням (а не первісний стан чи стан, який ми покликані осягнути після смерті). Церква часто докладала зусиль, аби примирити сторони, які дійсно можна примирити (коли йшлося про протистояння між християнами), а також засуджувала несправедливі війни. Але при цьому вона не керувалася візією світу, де війни зникнуть цілковитим чином. А засудження несправедливих війн зазвичай супроводжували заклики протистояти тим, хто чинить радикальну несправедливість. Ба більше, подекуди Церква заохочувала своїх синів самим розпочати війну, аби виправити існуючу несправедливість.
Якщо ми поглянемо на ті ж скандальні «миротворчі» жести Ватикану та особисто Папи Франциска, то побачимо там нехтування щойно згаданими речами, а з ним – і неетичність, яку породжує пацифізм. Особливо промовистим стало висловлювання Франциска «ми всі винні» («Якщо з цієї історії ми вийдемо такими самими, якими були перед тим, то всі ми, певним чином, будемо винними. Перед обличчям небезпеки самознищення людство повинно усвідомити, що настав час скасувати війну (…) Тому знову звертаються із закликом: досить, потрібно зупинитися, нехай змовкне зброя, нехай ведуться серйозні переговори задля миру!»). Ми – всі люди як такі – дійсно у певному сенсі «винні», але тільки в тому, що несемо на собі наслідки первородного гріха – гріха, до якого причетний увесь людський рід. Натомість у розпалюванні несправедливих війн винні конкретні особи, а не «всі ми». Замість чіткого і категоричного засудження цих осіб Франциск бавиться у пафосні фрази й утопічні заклики про цілковите «скасування війни». Зрештою, Папа з огляду на ряд обставин міг би дозволити собі нейтральність – вона виглядала б куди кращою за наявну риторику.
Пацифізм – це не просто втеча від реальності. Це дуже груба доктринальна помилка. За ним стоять неврахування наслідків первородного гріха, нехтування тією правдою, що свою найвищу мету людина спроможна осягнути лише після смерті, а відтак зазіхання побудувати рай на землі. Всі ці речі стоять біля витоків процесу дехристиянізації, який супроводжувався заміною істинної релігії різноманітними ідеологічними проектами. Нині ми є свідками того як чуже і навіть вороже християнству мислення просочує проповіді, які лунають із самої Апостольської Столиці.
Я зараз повторюю тези, які висловлював неодноразово, в тому числі в тексті, оприлюдненому незадовго до вибуху повномасштабної війни в контексті тодішніх «миротворчих» жестів Франциска. Дозволю собі повторити ще одну тезу з того тексту: практична невиправданість «осучасненого християнства» має штовхати нас до традиційного вчення. І мова йде не тільки про концепцію справедливої війни.
В часи існування дійсно християнської цивілізації війни, епідемії і тому подібні виклики сприймалися як нагода для покаяння. Масштабне «фізичне» зло, з яким стикається людина, дозволяє їй звільнитися від бундючності, самовпевненості, ілюзії, що вона може обійтися без Бога. Зараз аж ніяк не час бавитися у пошуки «нової теології» (ще й із черговим проектуванням «нового, кращого світу») і не час рефлексувати про те, чому утопічні мрії вкотре не справдилися. Зараз час, мобілізуючи максимум зусиль для реальної протидії агресору, звільнитися від згаданої ілюзії – як на рівні усвідомлення нелегітимності «зовнішнього», світського світоглядного простору, що постав унаслідок дехристиянізації, так і на рівні очищення власного мислення від забрудненості цим простором.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
