До якого світу пристосовується Церква, або Ще раз про ватиканський вертеп

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Церква і світ

Ігор Загребельний

З-поміж іншого історія з ватиканським вертепом важлива тим, що слугує концентрованою ілюстрацією стратегії співіснування Церкви і сучасного світу.

Ми постійно чуємо, що Церква має модернізуватися, аби бути зрозумілою для сучасного суспільства. Оті дивакуваті фігурки на Площі святого Петра ніби належать до загальної течії модернізації. Та водночас вони викликають нерозуміння якраз у звичайних, пересічних людей. Тож чи є сенс прикривати модернізацію бажанням «говорити з сучасним світом його мовою»?

Я підкреслював цей момент у своїй попередній публікації з приводу ватиканського вертепу. Але він достатньо яскравий, аби поговорити про нього окремо.

Історія з вертепом підштовхує до питання: а до якого, власне кажучи, світу Церква пристосовується починаючи з 1960-х років?

У книгах Нового Завіту слова «світ» та «вік» вживаються двояко чи, принаймні, ближче до одного з двох полюсів.

З одного боку, світ/віки – це просто тварна реальність, у якій провадять своє тимчасове існування люди. Безперечно, ця реальність спотворена гріхом. Одначе християнство бачить її чимось благим, позаяк вона є Божим творінням, а не творінням якогось «злого бога» чи наслідком бунту котрогось із еонів (як це є у маніхействі та гностицизмі). Благість світу/віків є особливо виразною у контексті того, що це суще постало Божим Словом і у Божому Слові – «що Ним і віки сотворив» (Євр. 1:2), «Усе через Нього постало, і ніщо, що постало, не постало без Нього» (Ів. 1:3).

Попри гріхопадіння, любов Бога до сотвореного світу не згасає: «Бог бо так полюбив світ, що Сина свого Єдинородного дав, щоб кожен, хто вірує в Нього, не загинув, а жив життям вічним. Бо не послав Бог у світ Сина світ засудити, лише Ним – світ спасти» (Ів. 3:16-17). При цьому Церква усе ж є онтологічно вищою за світ у його теперішньому стані. Господь говорить про Своїх учнів: «вони не від світу так само, як і Я не від світу» (Ів. 17:16), та в той же час «вони у світі» (Ів. 17:11). Відтак християни покликані бути «світлом для світу» (Мт. 5:14), а світ для них є місійсним тереном.

З іншого боку, ми можемо прочитати у новозавітніх книгах про світ і віки як про щось антагоністичне відносно Бога, Церкви і дорученої їй місії. Апостол Павло протиставляє християнську мудрість «мудрості віку цього» (1 Кор. 2:6), а також стверджує, що богом «віку цього» є Сатана (2 Кор. 4:4), говорить, що злі духи «є правителями цього світу темряви» (Еф. 6:12). Сам Ісус називає Диявола «князем світу цього» (Ів. 12:31), хоч це панування Божого противника є відносним, адже Христові дана «всяка влада на небі й на землі» (Мт. 28:18).

Чи справді Церква має демонструвати певну еластичність відносно світу як місійного терену? Безперечно. Сам апостол народів дає нам ось такий рецепт несення Благої Новини: «Від усіх бувши вільний, я зробився рабом для всіх, щоб найбільше придбати. Для юдеїв я був як юдей, щоб юдеїв придбати; для підзаконних був як підзаконний, хоч сам підзаконним не бувши, щоб придбати підзаконних. Для тих, хто без Закону, я був беззаконний, не бувши беззаконний Богові, а законний Христові, щоб придбати беззаконних» (1 Кор. 9:19-21).

Важливо, одначе, підкреслити два моменти. По-перше, Павло демонстрував місіонерську гнучкість, «не бувши беззаконним Богові». Інакше кажучи, предметом підлаштування не може бути те, що об’єктивно становить норми Божого Закону. По-друге, той самий апостол писав, що настане «час, коли люди не знесуть здорової науки, але за своїми пожаданнями зберуть навколо себе вчителів, щоб уприємнювати собі слух, і від правди відвернуть вухо, а повернуться до байок» (2 Тим. 4:3-4). Тобто може існувати така ситуація, коли світ у сенсі місійного терену може бути занадто підвладний «світу цьому»; в умовах цієї ситуації немає сенсу імітувати «вчителів, що уприємнюють слух». Тим паче, «усі, що побожно хочуть жити у Христі Ісусі, будуть переслідувані. А лихі люди й дурисвіти будуть чим далі, тим до гіршого посуватися, зводячи інших, і самі будучи зведеними» (2 Тим. 3:12-13).

Яке ж пристосування впродовж останніх десятиліть демонструвала Церква? Звісно, окремі елементи цього пристосування були виправданими. Та водночас навряд чи можна виправдати настанову «уприємнювати слух» чи, в усякому разі, з усіх сил уникати того, що звучало би різко. А саме це ми бачимо від 1960-х років і по нині: все менше розмов про гріх і пекло, все більше фраз, якими легко маніпулювати (на кшталт «Бог усіх любить»), ті форми любові до носія зла, які розмивають розуміння зла як такого. Нині кульмінацією цієї настанови стали прикрі речі, пов’язані з «Amoris laetitia».

Одначе, на жаль, проблема не вичерпується «уприємнюванням слуху» дійсно широких мас сучасного суспільства, які стали жертвою секуляризації і втрати моральних орієнтирів.

Ватиканський вертеп не був задоволенням естетичних запитів пересічних католиків чи навіть пересічних невоцерковлених людей. Натомість він концептуально відповідає запитам сучасних «елітаріїв», тих, хто віддані авангардній програмі «прогресу». А хіба в низці інших речей діяв і продовжує діяти не той самий принцип? Хіба після Другого Ватиканського собору Церква не тиснула на консервативні католицькі держави з вимогою змінити законодавство щодо релігії? Хіба літургічна реформа проходила з огляду на реальні запити католицьких мас (принаймні у країнах європейської культури)? Хіба зараз насичення церковної риторики екологізмом, проміграційними речами та глобалізмом є відповіддю на запити пересічних італійців, іспанців або американців?

На узагальненому рівні модернізація Церкви, яку ми спостерігаємо, є не так допустимим пристосуванням до культурних змін, що зачепили широкі маси населення, як відповіддю на «елітарні» запити – запити як із боку конкретних політичних, фінансових та інтелектуальних еліт, так і з боку самої логіки трансформацій, початок яких означав початок нищення християнської цивілізації. Люди, що стоять за цими трансформаціями, на своєму індивідуальному рівні справді можуть бути складовою світу як місійного терену. Але у своїй сукупності вони є представниками іншого світу – того, про князя якого згадував Господь.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: The Telegraph

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: