Габермасівщина в московсько-українській війні 2022 року (I)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ілля Камишанський 

5 травня німецький часопис «Politico» опублікував статтю Метью Карнічніґа під промовистим підзаголовком «Dirty Dozen». В ній у яскравому викривальному світлі подано образи одного філософа і 11-х політичних діячів Німеччини, котрі за останню чверть століття виростили і виплекали сучасний путінський режим.

Ось ця стаття. А ось і імена: Ангела Меркель і Франк-Вальтер Штанмаєр, Герхард Шрьодер і Джо Кезер, Вольфґанґ Райтцле і Маттіас Платцек, Ґеорґ Рестле і Фрідріх Мерц, Мануела Швесіґ і Юрґен Габермас. А до них такі лобістські платформи як Мюнхенська безпекова конференція та Східний комітет. Як то мовиться, не Депард’є та Сігалом єдиними. Є в Кремля і набагато потужніші лобісти на Заході. 

Отже, головна думка статті наступна: зазначені німецькі політики й проваджувана ними політика забезпечили зліт могутності Ерефії-Євразії, що дозволив цій імперії в ХХІ столітті послідовно розв’язувати континентальні європейські війни 2008-го, 2014-го і поточну війну 2022-го років. 

За твердженням автора статті новий Федеральний Канцлер ФРН Олаф Шольц наразі нібито намагається здійснити Zeitenwende in der Ostpolitik – парадигмальний перехід у всій Східній політиці своєї країни. 

Попередня парадигма стосунків Москва-Берлін складалася наприкінці 1980-х років, коли конаючий СРСР, вивівши свої війська з НДР «дозволив» зруйнувати Берлінський мур і об’єднати дві Німеччини в одну країну. В цілому попередня Ostpolitik виходила з емоцій «вдячності» та «провини», що були дбайливо плекані в цілому німецькому народові по відношенню до «Russland» та «Russische».

Але крім емоцій ця політика базувалася на певному філософському підґрунті. Зокрема і особливо – на філософії Юргена Габермаса, інтелектуального гуру післявоєнної Німеччини, такого собі «Всегерманського Арестовича» трьох поколінь. Магістральний патос цього представника другого покоління Франкфуртської школи – антинаціоналізм. Бувши в дитинстві членом Гітлерюґенду, в дорослому віці Габермас реактивно рушив на протилежний полюс. 

Це він забезпечив масоване й системне протистояння будь-яким суспільним інтенціям сучасності в напрямку патріотизму, героїзму, націоналізму. На ці справжні (без лапок)  європейські цінності начепили відповідальність за всі війни минулого та призначили генераторами всіх потенційних конфліктів сучасності. 

Тож, якщо вам здається, що тезу про «денацифікацію Українців» нещодавно вигадали десь у Кремлі – то ніт. Це лише втілення ідей Габермаса. Бо головне протистояння нашого часу проходить «між тими, хто зі співчуттям сприймає точку зору нації, що бореться за свою свободу, свої права і своє життя, і тими, хто узяв інший урок з досвіду Холодної війни та розвинув інший менталітет».

Головна загроза за Габермасом, таким чином, полягає в ідеї нації, яку німцям вдалося подолати, але яка зараз активно відроджується в Україні. 

Антинаціоналізм – це головний прояв габермасівщини в сучасній ліберальній європейській філософії. 

Втім, існують також інші прояви. Наприклад, багатоголосі інсинуації про якусь химеру під назвою «архаїка», якою постійно лякають нас прогресивні інтелектуали сучасності від Андрія Баумейстера до Дмитра Бикова (згадка про А. Баумейстера як «прогресивного» – звісно ж, у негативному сенсі – інтелектуала виглядає невиправданим полемічним прийомом, позаяк філософ неодноразово декларував, що є консерватором, і сміливо відстоював ряд відповідних поглядів; при цьому, звісно, можна ставити під сумнів послідовність усієї сукупності міркувань, які він висловлював. – ред.)

За Габермасом «архаїчним» є такий стан, у якому особистість повністю інтегрована в своє рідне суспільство і є носієм своєї культури. Тобто архаїчним можна назвати місто, населене «типовими» корінними німцями, «типовими» бюргерами, що дотримуються «типової» для даної місцевості релігії та культури. 

Але в процесі «прогресивного розвитку» (так, просвітницька ідеологема «суспільного прогресу» нікуди не дівається) відбувається поступова емансипація особистості від суспільства та його культури. Носії окремих національних культур і традицій спочатку змішуються в одному суспільстві (мультикультуралізм), а потім кожна особистість, підвищуючи свій власний культурний рівень, розвиває персональну культуру (окультурюється). Так причетність особистості до історичної долі та історичної відповідальності своєї нації розмивається і згодом скасовується.

Саме звідси походить такий знайомий нам пошук «хароших русскіх» – окремих осіб, що, подолавши свою питому сутність андрофагів, сформували персональний висококультурний «обліко моралє», і тому вже більше не причетні до рідної схибленої на насильстві національної культури і не пов’язані зі злодіяннями своєї держави. Ці «хароші русскі» не обтяжують себе провиною і не несуть відповідальності за всю історичну злочинну дію Євразії-Ерефії. 

Хіба нам це не знайоме? Хіба нас цьому не навчали? Хіба нам це не проповідували з високих амвонів та ютуб-каналів? А все це – Габермас!

Саме через цю ідеологічну м’ясорубку в пориві «європеїзації» намагається пропустити всю історію України Ярослав Грицак. Бо в «архаїчному» минулому у нас за його уявленнями панували лише «насильство та бідність». У попередні епохи кожен відчував себе невід’ємною частиною і виразником духу свого суспільства (Нації) і до останнього захищав свою культуру (Релігію). Тому доля кожної «архаїчної» людини була невіддільною від долі її народу та її стану. 

Але тепер весь цей архаїчний непотріб слід нарешті негайно подолати. Кожна особистість має емансипуватися, відділитися від свого культурного, національного, релігійного коріння і, працюючи над особистим культурним рівнем, піднятися зрештою над усім суспільством. 

Кожен індивід має надихнутися амбіцією самому збудувати свою власну долю, не пов’язану з долею своїх предків та долею своєї країни. Зрозуміло, що це програма цілком лягає в русло індивідуалізму, і є абсолютно ворожою всім консервативно-націоналістичним ідеологіям, для яких самореалізацією кожної окремої особи пов’язана з її максимальною інтеграцією у власну культуру та суспільство заради творення спільної долі своєї нації.  

Габермас натомість все життя транслював думку про «штучний характер націй», бо їхнє існування нібито залежить від нав’язаної колективної свідомості та обумовлено масовою пропагандою правлячих кіл (думки в стилі солдата Швейка). І це є лейтмотивом філософа на всі часи та його ключем до інтерпретації будь-яких історичних ситуацій.

Навіть згадане возз’єднання Німеччини, яке вважалося історичним тріумфом цілого покоління, філософ воліє розглядати не як відновлення єдності насильно розірваної зовнішніми силами національної держави, а як «відновлення демократії й конституційної держави на території, де громадянські права були так чи інакше призупинені з 1933 року». Себто, Нація в нього є вторинною по відношенню до Держави, а населення, що ситуативно замешкує територію окремої країни варто розглядати як «політичну націю». 

Прикладаючи це лекало до трохи підзабутих українських реалій, можна згадати про загиблого в Ізюмських лісах (там, де сьогодні точаться найтяжчі бої з московськими окупантами) політика Євгена Кушнарьова, який ще 2005 року проголошував, що «нам потрібна політична нація, бо народ втомився від націоналізму, базованого на етнічній та культурній складових». Інший адепт цієї ідеології, великий інтегратор Володимир Корнілов, вважав, що сучасний український націоналізм застарілий, непродуктивний і застряг десь на етапі минулого століття із гаслом Миколи Хвильового «Геть від Москви!» А той самий Грицак, уподібнюючи Україну до літака, просторікував у 2018-му, що «мова й історія – це як розмальовування фюзеляжа, щоб краще виглядав». Саме такими були обличчя ідеологів денаціоналізації та ідеології «політичної нації» з минулого.

Сучасні ж криваві пики та лапи денацифікації, антинаціоналізму та пацифікації (демілітаризації) ми можемо спостерігати наочно. Так само, як на собі ми можемо відчувати люту боротьбу Ерефії-Євразії проти Української Нації. 

Тож, я не даремно назвав антинаціоналістичний ідеологічний фронт Габермаса масованим і системним. Бо кожна більш-менш освічена сучасна людина в тій чи іншій мірі є інфікованою подібними ідеями. Всі ми є носіями вірусів антинаціоналізму та мультикультуралізму. Ці ідеї витають в воді і в повітрі. Їх ми чули на лекціях та з екранів, читали в газетах та соцмережах. Цьому в тій чи іншій формі навчали нас в університетах.

Зокрема, мене ідеям аполітичності, пацифізму, антинаціоналізму й москвофілії навчали в Донецькому християнському університеті. 

Наприклад, взірцем моральної теології у нас вважався професор консервативної Далласької семінарії Стенлі Хауервас. В його світогляді дуже імпонує наполягання на надзвичайній цінності історичного наративу, котрий є основою більшості біблійних текстів. Але цей наратив як оповідь про послідовність керованих Богом подій в розумінні цього теолога чомусь не виходить за межі Священного Писання. Так, ніби десь і колись Господь був творцем історії, а тепер – уже ні.

Патосом Хауерваса є розуміння Церкви Христової як концептуальної політичної альтернативи до будь-якої нації. Церква формує свою власну політику, базовану на «політичній історії Євангелія» всупереч Нації та Державі. Церква не забезпечує легітимність державного устрою і не підтримує політичної системи жодного типу, бо все політичне є для Церкви абсолютно чужим.

Ось як він сам про це каже: «Моє твердження, що є настільки образливим для деяких християн, звучить так: першим завданням Церкви є зробити світ світом, а не зробити світ справедливішим». 

Через таку дику позицію Хауервас вступає в конфлікт з найавторитетнішими протестантськими теологами післявоєнної Америки – братами Річардом та Райнгольдом Нібурами, котрі на його думку занадто повірили в світські політичні ідеології, що часто призводило до надмірної пристрасті християн до політичної влади. 

Про епохальну для американського постліберального дискурсу книгу Річарда Нібура «Христос і культура» Хауервас казав, що «мало книг були більшою перешкодою для точної оцінки ситуації ніж ця». А обстоювану братами думку, що християни зобов’язані використовувати політичний процес як засіб для прийняття християнських законів і досягнення справедливості в державному масштабі, він вважав принципово хибною.

Райнгольд Нібур у своїй книзі «Чому Церква не стоїть на позиціях пацифізму» називав пацифізм утопічною єрессю. В цьому полягав його християнський реалізм, до якого Церква поверталася після омани лібералізму, котрий у певний момент історії, втративши вірний політичний фокус, став на службу нацистській ідеології. 

Всупереч ліберальній ідеології з її антропологічним оптимізмом, і Нібури, і Хауервас робили сильний акцент на гріховності цілого людства. Але, якщо Нібури вірили, що зброя і сила можуть обмежувати розповсюдження спричиненого гріховністю творимого людьми зла, то Хауервас наполягав на тому, що нібито можна знайти спосіб усунення конфліктності з політичних процесів. Або ж просто самоусунутися з них. 

Даному ізоляціоністському підходу (за визначенням білоруського пастора Анатолія Бокуна)  протистоїть, наприклад, багатогранно представлена в усьому старозаповітному історичному наративі концепція МІШПАТ: впроваджувана Богом Яхве суспільна врівноважуюча справедливість. 

МІШПАТ насправді є нічим іншим, як всеохопною політичною програмою, передбаченою Богом для кожного просвітленого істиною вірою суспільства. Ця програма покликана не лише сформувати особисту віру, що виражається в спільному поклонінні, але й пронизати, розчинити і перетворити всі інституції влади й культури, всю економіку та державний устрій. Ключовою темою Писання вважає МІШПАТ професор Браян Відбін. За його глибоким переконанням наскрізною метою Божого об’явлення було ні що інше, як побудова суспільства справедливості. Власне, про це ми і просимо кожен раз, коли повторюємо молитву, котрій нас навчив Сам Господь Ісус: «нехай буде воля Твоя, як на Небесах, так і на землі»!

Реалізації цієї Христової програми американський пастор Марк Білайлс присвятив цілий практичний посібник «Христова стратегія навчання народів», що в 2020 році вийшов у доволі грубому перекладі українською мовою. У цій книзі автор прописує конкретні алгоритми суспільних змін через утвердження авторитету християнських цінностей у всіх ключових сферах суспільного життя: науці, освіті, медіа, медицині, спорті, економіці, політиці, державному управлінні та місцевому самоврядуванні.

На противагу Відбіну та Білайлсу повністю на політичну концепцію Хауерваса спирається австралійський екзегет Річард Хейз. Свої погляди він викладає в книзі «Етика Нового Заповіту», що була обов’язковим читанням в ДХУ. До речі, цей навчальний заклад завжди офіційно стояв на консервативних і одночасно пацифістських позиціях. Аж до його захоплення консервативно-православнутими бойовиками батальйону «Восток» у липні 2014-го року. Ліберальна теологія в ДХУ систематично засуджувалася. Але якимось дивом з часом найкращі викладачі перемістилися в етичному вимірі на ізоляціоністські ліберально-пацифістські позиції.

Подібною шизоїдністю відрізняється й згадана книга Хейза. Її теоретична (екзегетична) частина написана в консервативному ключі, але в сфері власне етики автор розвиває суто ліберальний підхід. Тут і виправдання абортів, і засудження євангелістів за «антисемітизм», і, звісно, лютий до сказу пацифізм. 

Таким чином, Хейз, Хауервас і Габермас потрапляють до когорти  так би мовити «кошерних» теоретиків, що нібито «відповідально» підходять до питання війни та політики, проповідуючи повний пацифізм і повне відділення Церкви від усіх політичних процесів. 

Натомість Нібури, Білайлс, Відбін розглядають політичну діяльність як одну зі сфер відповідальності християн, так само як суспільну мораль та впровадження християнських цінностей в законодавче поле.

Продовження читайте тут

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілля Камишанський

Ілля Камишанський

Член ГО «Християнський фронт»

Бакалавр теології. Закінчив Донецький християнський університет (2012), Християнську вільну академію (2021).

Інтелектуальні зацікавлення: історія України як християнської держави, історичні архетипи, етична теологія, християнська політика, євразійство, геополітика.

Читайте також: