Габермасівщина в московсько-українській війні 2022 року (II)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Попередня частина тут

Ілля Камишанський 

Дюжину років тому колеги по Донецькому християнському університеті принципово не сприймали мою обурену критику етичних висновків зазначеної книги Ричарда Хейза. Бо він – авторитетний дослідник, а хто я? Тим більше зараз, коли я спробую піддати критиці ще вищий авторитет: не просто Хейза чи навіть Хауерваса, а самого Габермаса. 

Розглянута мною в попередній частині статті публікація Метью Карнічніґа насправді є реакцією на фундаментальну (в розумінні німецького суспільства) аналітичну статтю Юргена Габермаса, що 28 квітня з’явилася на шпальтах найавторитетнішого Німецького видання «Süddeutsche Zeitung». 

Ось ця стаття англійською мовою (доступ через реєстрацію). Вона має доволі промовисту назву: «Krieg und Empörung» (Війна та обурення). Написана вона була через 4 дні після епохальної зустрічі 43-х міністрів оборони на американській військовій базі Рамштайн. Або ж на 14-й день після безпрецедентного знищення флагмана ЧФ РФ ракетного крейсера «Москва». Або через 2 місяці й 4 дні після віроломного нападу Євразії-Ерефії на Україну. Або через 26 днів після звільнення від андрофагів міста Бучі. 

Власне, зі згаданої в цій статті Бучі і починається новий вимір цієї війни. А як дехто стверджує – навіть новий вимір теології. Вранці 3 березня, коли з північного сходу в Бучу входили окупаційні війська РФ, волонтер Жанна Камєнєва під вибухами та пострілами вивезла з міста мою родина з дев’ятьма дітьми. А рівно через дві доби на тому самому синьому бусі по тій самій Яблунській вулиці під час евакуації трьох жінок Жанна разом із ними була спалена пострілом орка з РПГ. Повністю розслідувати її загибель вдалося лише нещодавно (див.: Їх убили росіяни – історії чотирьох жінок в одному автомобілі, яким не вдалося вибратися з Бучі). Тож, оскільки Габермас пише про мою країну і про моє місто, я вважаю себе зобов’язаним сформулювати на це свою відповідь і дати цьому свою оцінку.

Отже, свою аналітичну статтю філософ починає з емоції, що наполегливо проступає через весь текст. Це емоція страху, котру 93-річний німець тремтячими руками намагається розлити по флаконам раціональності та політичної відповідальності. Певно зважаючи на вік, у нього це не надто виходить. Страх цей постійно розливається і страшенно смердить. 

Втім, можливо це зовсім і не емоція, а впроваджений його вчителем Мартином Гайдеґґером філософський концепт das Angst – екзистенційний жах за власне буття. Це є фундаментальний інтелектуально-емоційна буттєва ознака кожної людської самості на межі свідомого, несвідомого і підсвідомого, що постійно живе в людині через усвідомлення нею неминучості власної смерти, розуміння невідворотності власного небуття. 

Вперше das Angst виникає у 4-х річних дітей, коли вони по ночам плачуть від першого усвідомлення неминучої смертності своїх батьків. А згодом – і себе. 

А пожиттєвий страх, яким просякнутий текст Габермаса, виникає лише в тих дітей, до яких добираються ординські окупанти, ґвалтуючи їх, часто до смерти, не зважаючи на стать і вік. Це є невід’ємною частиною програми «денацифікації» української нації, що її реалізували ерефлянські андрофаги в Бучі та інших містах моєї країни. 

А для Габермаса смерть і небуття, котрого він так боїться – це ядерна війна. Такий собі секуляризований наукоїдний образ есхатоголічного армагеддону. Варто зауважити, що тут в Німеччині цього ерзац-апокаліпсису бояться майже всі, навіть священики Київського патріархату. Не знаю, чи пов’язано це з величезними телеекранами в кожному домі і ступором, у який впадають німці, коли я говорю їм, що не дивлюсь ТБ і не позичаю звідтам настрої та страхи. 

Отже, обережно визираючи з-під покривала цього всеохопного, всепроникного жаху-страху, Габермас намагається вхопити поточну московсько-українську війну за її етичний бочок, проникнути в її (а)моральне нутро. 

Починає він з цікавої нумерології: 22-й рік – це 77 років після закінчення Другої світової війни та 33 роки після закінчення Холодної війни. Дві двійки, дві трійки, дві сімки…

Ми вже згадували, в яких категоріях Габермас колись оцінював об’єднання Німеччини. Зараз про період між Потсдамською конференцією та падінням Берлінського муру філософ оцінює як «мир, що зберігався лише в балансі терору». 

Вочевидь, для нього поточна терористична війна Євразії-Ерефії проти мирного населення України – це порушення згаданого балансу, який весь час був масним ґрунтом, на якому колосився пацифізм. Цей баланс скінчився. Розбалансований терор заявив про себе дуже близько і дуже голосно. Тому філософ намагається намацати хоч якийсь баланс між «колишніми пацифістами, шокованою громадськістю та зваженим канцлером».

Звісно, Габермас у статті прописує неминучі після Бучі формальні фрази про жахливість і неприпустимість такої війни. І навіть вказує на володаря Московії як на ініціатора цього неприпустимого страхіття, що розростається з кожним днем. Але одразу ж – і це найганебніше в статті – він збалансовує це твердження недвозначними випадами в бік Президента України. 

Емоційні звернення Зеленського, постійну відверту демонстрацію руйнувань та жорстоких знущань, реалізованих в нашій країні згідно програми Русского міра, цей старий називає доброю постановкою (Inszenierung), яка й викликає оце амбівалентне обурення (Empörung). Весь зойк і весь патос Габермаса – це не «як це все можна здійснювати!», а радше «навіщо це все аж так драматизувати!»

Пронизливе волання ґвалтованої, катованої, знищуваної Української Нації для нього – це лише моральний шантаж (чи так само він оцінює голосіння про страждання іншої нації?). А «поривчастий моралізаторський порив налаштованого на перемогу українського керівництва» викликає в діда неприховане презирство. Так дається в знаки молодість, проведена в Гітлерюґенді. 

Далі Габермас з прихлопуваннями та прицьмокуваннями обтанцьовує ідею «зваженого» і «відповідального» підходу до реалій війни. Мовляв, неприпустимо тиснути на канцлера Шольца, та й взагалі рішуче підтримувати Україну. Це принципово хибний шлях, бо, мовляв, Третя світова, ядрьона бомба і далі за списком. 

Власне, тут Габермас розкриває справжню суть постгероїчного постмодерного європейського пацифізму, яким наразі прокачані мізки всього людства: неприпустимо радикально ставати на бік добра ані рішуче захищати жертву! Справжній мир – це просто баланс кількох світових тираній. Тобто те, що в романі Джорджа Орвела «1984» представлялося як жахаюча антиутопія, в світогляді Габермаса є прийнятним станом реальності. 

У своєму прагненні втілити антиутопію Габермас не поодинокий в постмодерній німецькій філософії. Так, Ханна Арендт базові й глибоко вкорінені в свідомість ідеї та принципи, що не підлягають ревізії, називає «замороженими думками». Вона вважає, що люди, які послідовно тримаються своїх «заморожених думок», хоча б вони й були інтелектуалами, здатними блискуче аргументувати свої позиції, не мають братися до уваги. Бо «заморожене мислення» – це просто програма, автопілот думки. Власне, будь-який моральний ригоризм слід вважати «замороженим мисленням», негнучким, а тому непридатним для вживання в постмодерному світі. Тому на будь-які прояви принциповості слід включати позитивну дискримінацію аж до повного канцелінгу. Але це вже ближче до іншого вчителя Габермаса – Герберта Маркузе. 

Втім, повернемось до статті. На Євразію-Ерефію, проблема якої звужується до схиблених пожадань однієї особистості (яку для українця називати пристойним словом непристойно) Габермас дивиться не як на джерело зла і беззаконня, а лише як на джерело нестримної сили і невпокореної волі, з яким треба зважено і обережно рахуватися. І це є його «замороженою думкою», яку не здатний розтопити ані вогонь палаючої «Москви» ані крики зґвалтованої Бучі. 

Як і в інших своїх творах, у цій статі Габермас розглядає сприйняття війни через призму «конфлікту поколінь». Буцімто молодь не розуміє всієї серйозності ситуації і згаряча рветься в бій. Такою гарячою він вважає міністра закордонних справ Німеччини Анналену Бербок, котра перетворилася на таку собі «ікону відданості Україні». І хоча українцям відомі її обережні висловлювання стосовно можливості нашого членства в НАТО, Габермас наводить її як приклад неприпустимо емоційного тиску на канцлера на користь військової підтримки України. 

Причиною такої «шаленості» Габермас називає надлишкову чутливість фрау Бербок до нормативно-етичних питань. А «радикальність» її етичної платформи обумовлена тим, що вона, народжена 1980 року, належить до покоління тих, хто зважає на етику більше, ніж на небезпеку ядерної війни. Себто, правильно балансувати між злом неминучим і злом абсолютним здатні лише травмовані Другою Світовою старці.

Ми вже казали, що народжений 1929 року герр Габермас має 93 роки. Він є однолітком Київського патріарха Філарета. Це означає, що Другу Світову вони обидва переживали в віці 13-19 років. Тож можна трохи прослідкувати (не)паралельність їхніх доль. Так, у віці 4-х років на батьківщині Габермаса перемогла партія німецьких нацистів, а батьківщину Філарета перемагав страшний голод, навмисно зорганізований московитськими комуністами. Тобто, зло, з яким досі бореться німецький філософ, не завдало йому ніякої шкоди в дитинстві, коли в душі формується той самий das Angst. А в юні роки він ще й встиг цьому злу трохи послужити. Натомість, зло, що й досі воює проти українського патріарха, вперше атакувало його в перші ж роки життя, назавжди ставши для нього буттєвим жахом. 

Отже, протистояння проти нацизму/націоналізму для Габермаса – це ідейний вибір. А для Філарета смертельна змага проти рашизму/комунізму – це екзистенційний запит самого життя.  

Та й сама подальша кар’єра філософа весь час йшла в кільватері німецької державної політики «денацифікації» та «боротьби за мир». Натомість священицька кар’єра Патріарха в самій своїй суті сприймалася радянською державою вороже. Такі ось протилежні буттєві стани двох старців, один з яких пройшов Гітлерюґенд, а другий зазнав Голодомор.

Напевно, не варто й казати, що ставлення патріарха Філарета до агресії Московії проти України абсолютно протилежне ніж у Габермаса. Він не є й ніколи не був пацифістом, що якимись вербальними формулюваннями заклинає Війну ніби жорстоке потужне божество. 

Патріарх весь час прямо називає поточну війну війною і агресію агресією. Та й сама ця агресія для українського патріарха почалася не після оприлюднення нелюдських звірств  м’ясників-касабів у моїй Бучі в квітні 2022-го, а після першого десанту «зєльоних чілавєчкав» у моєму Криму в лютому 2014-го. 

Звісно, Патріарх кровно й духовно пов’язаний з Українською Нацією, і повністю усвідомлює свою за неї відповідальність перед Богом, минулими та прийдешніми поколіннями. І в Бучу він приїжджав особисто, аби помолитися над тілами невинно убієнних, похованих на території храму, що колись належав Київському патріархату. 

Натомість Габермас усвідомлює хіба що абстрактну «відповідальність» в сенсі «аби не було глобальної війни на знищення». А з Україною його пов’язує хіба що трирічна окупація Вермахтом, до якого він колись був так або інакше дотичний.

Це порівняння має нам показати концептуальну різницю між абстрактним філософським сприйняттям війни, страждання, небезпеки, насильства та сприйняттям екзистенційним, життєвим. І тут не має значення вік людини чи належність її до того чи іншого покоління. Бо це питання насамперед цінностей і віри. Віри в правду і справедливість, котрої професор Габермас, вочевидь, не має.

Його віра – це псевдорелігія замороженого страху перед тираніями. Його кредо – це вихована Холодною війною звичка постійно балансувати між злом банальним і неминучим та злом абсолютним і всепоглинаючим. Першим для нього є гегемонія США, а другим – примара апокаліпсису від СРСР. Звідси й обрана ним пророча місія: застерігати людство від псевдоесхатологічного самознищення в уявній ядерній війні, що є секулярною проекцією армагеддону. 

Але голос Габермаса в Німеччині, Європі та світі ще й досі є доволі впливовим, тоді як голосу свого патріарха українці схильні патологічно недовіряти.

Для багатьох з нас Філарет, що не лише непрестанно молиться за Націю, але й непреклонно обстоює український суверенітет в усіх сферах – це лише «виживший з розуму дід». Як нас переконливо переконали переконливі ЗМІ, він із якогось переляку неодмінно зобов’язаний поступитися своїм впливом на користь молодих та/або канонічних. Натомість  Габермас свій менторський олімп не збирається віддавати нікому. Така от різниця між німцями та українцями в ставленні до старійшин своїх націй («Політична теологія» займає незаангажовану і нейтральну позицію стосовно конфлікту між прихильниками моделей ПЦУ та УПЦ КП. – ред.)

Втім, у нашому суспільстві стаття Габермаса, здається, не надто зрезонувала. Її розбір Євгеном Бистрицьким було опубліковано на «Українській правді». Філософ зауважив наявність конфлікту між пануючим на Заході постнаціонально-постгероїчним патосом та національно-героїчним чином, який несподівано для всіх дозволила собі Україна. Ось ця стаття.

Що ж до голосів із табору українських євангельських християн, то їхня реакція лише на персонажі рівня та штибу Ларіси Латиніної та Алєксандра Невзорова або ж на тексти типу вєрноподданнічєского насвистування тирану Московії від з’їзду баптистів, що відбувся там 19-20 травня. Одним словом, українські мислячі протестанти, як і всі мислячі українці, рефлексують виключно щодо думок, згенерованих московитами. Бо, не зважаючи на десятиліття свободи, ми замість свіжої духовної та інтелектуальної їжі власного приготування віддаємо перевагу дожовуванню відригнутого на Москві. А на Заході нашими діалоговими опонентами залишаються хіба що малахольні демагоги на кшталт Олександра Шевченка чи Йоганнеса Раймера… 

Завершуючи вже зі статтею Габермаса, скажемо лише, що він завершує її округлою амбівалентною тезою. Це нібито слова надії для України, але вони надто розмазані по поверхні глибинних промосковських симпатій: «Ми повинні знайти конструктивний вихід із нашої дилеми. Ця надія має відображення в обережному формулюванні мети, що Україна не повинна програти війну». 

Отже, 12-ро німецьких апостолів Месії-Росії, про яких написано в статті Метью Карнічніґа, чверть століття дбайливо вирощували ці москвофільські симпатії, рясно поливаючи їх німецькими нафтомарками та газоойрами. І ця ідеологія москвоорієнтованого пацифізму, екологізму, гуманізму, лібералізму не є якоюсь книжною мудрістю. Її доволі рельєфно неозброєним оком видно по всій поверхні Німеччини. 

Я на власні очі бачив її у вестфальському містечку Іббенбюрені, де нам з родиною довелося пожити в таборі, побудованому для сирійських мігрантів. Над цим табором нависали величезні градирні, труби й корпуси зупиненої десять років тому антрацитової теплоелектростанції (770 МВт, висота димоходу 275 м). Прямо за нею знаходився двір колись найглибшої в світі (1545 м, видобуток понад 1 млн т/рік) кам’яновугільної шахти, закритої двадцять років тому. Навколо в незасіяних через нестачу мінеральних добрив полях бігали дикі козулі і стояли величезні вітряки. На заправках був дорогий бензин, в будинках – дорогий газ, а в супермаркетах – порожні полиці з борошном та олією. А музей історії гірничої промисловості був зачинений через карантин.

Так через ідеологію к-вірусу німцям обмежено доступ до їхньої історії. Через війну в Україні обмежено доступ до певних базових харчових продуктів. Ідеологія екологізму змушує закрити видобувні та енергогенеруючі підприємства. Замість них скрізь натикано вітряків та сонячних батарей, які німці радо сприймають як добру ознаку неминучого прогресу. Ідеологія гуманізму змушує, звільнивши кілька тисяч працюючих німців, прийняти кілька тисяч непрацюючих сирійців, афганців, українців (за що ми їм щиро вдячні). 

Та найжахливішим сюрпризом для всього 80-мільйонного населення Німеччини цієї весни стало усвідомлення повної залежності країни не лише від росіянського газу, але й від їхньої нафти, вугілля, мінеральних добрив. Тобто краники від кожного з цих стратегічних ресурсів, як виявилось, знаходяться в Кремлі. А тамтешнє незбалансоване інфернальне зло в будь-який момент може прикрутити будь-який із них. Або тупо перекрити їх усі. 

Отже, саме ця тотальна ресурсно-енергетична залежність і є найдієвішою гарантією німецького пацифізму, запорукою невтручання ФРН у знищення осатанілою Московією суверенної України. 

Тож філософія Габермаса, при всій її ілюзорній зваженості, має на меті лише виправдати і легітимізувати існуючий хибний стан речей, причиною якого є комплексна економічна політика останніх десятиліть. 

І духу назвати цю політику повністю провальною в німців нема. І голосу, який би це авторитетно озвучив серед них теж немає. То чи варто очікувати від них на чесну етичну оцінку поточної війни? Питання риторичне. 

Саме тому, в цій статті Габермаса ми не знайдемо ані справжнього засудження беззаконних терористичних дій Євразії-Ерефії з відповідними етично-політичними наслідками, ані чесної претензії до власних корумпованих урядовців, що не лише зробили Москву спроможною нанести удар по найбільшій державі Європи, але й найбільшу економіку Європи зробили неспроможною зарадити собі самій в екстремальній ситуації. 

Саме тому в Німеччині та на всьому Заході і далі пануватиме габермасівщина: лицемірне балансування між страхом перед абсолютним злом та економічною кон’юнктурою. 

Саме тому лівацький уряд міста Берліну буде забороняти використання на вулицях української символіки, а натомість всіляко підігрівати понаїхавши туди рашистських шовіністів та українських збоченців, єдиних у своїй ненависті до всієї української нації.

А ми і далі будемо гнівно голосити по світу про попрані правду, право і справедливість та битися в смертельному герці з євразійською ордою лютих андрофагів. 

Але разом із тим ми, на жаль, не припинимо зневажати тих, хто має бути для нас беззаперечними моральними авторитетами, і шукати зраду серед своїх правителів, що не спромоглися зарадити в екстремальній ситуації війни.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілля Камишанський

Ілля Камишанський

Член ГО «Християнський фронт»

Бакалавр теології. Закінчив Донецький християнський університет (2012), Християнську вільну академію (2021).

Інтелектуальні зацікавлення: історія України як християнської держави, історичні архетипи, етична теологія, християнська політика, євразійство, геополітика.

Читайте також: