Греко-католицька Церква у світогляді Володимира Антоновича і Валеріяна Калінки (I)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Калінка і Антонович

Ігор Чорновол

30 січня 1830 р. у містечку Чорнобиль народився і був охрещений уніатським священиком Володимир Антонович. Згідно родинної легенди, через чотири роки його мати, гувернантка Моніка Ґурська, охрестила сина вдруге – в костелі.

Так розпочався життєвий шлях українця з білоруським прізвищем, внука князя Каспера Любомирського, нешлюбного сина польської гувернантки й угорського революціонера, «слишком поляка», «незбагненного», «учителя життя». Охрещеного тричі: уніатським священиком, ксьондзом, в зрілому віці – православним попом. Тож, між релігією та політикою. Про співпрацю двох класиків історіографії: Володимира Антоновича – «Пасічника» українського національного руху останніх двох десятиліть ХІХ ст. – і отця Валеріяна Калінки, польського революціонера, «комуніста», відтак – монаха, клерикала, засновника інтернату для греко-католиків у Львові.

І

Після розпочатої 1876 р. нової хвилі переслідування українства в Російській імперії особливо критичним був 1879 рік. Тоді під плащиком боротьби з соціалістами-народниками київський генерал-губернатор Михайло Чертков водночас вирішив розправитися з лібералами всіх відтінків, у тому числі – «українофілами». Планувалося усунення з університету св. Володимира 12 професорів, в тому числі В. Антоновича. До цього, однак, не дійшло, а В. Антонович завдяки підтримці опікуна Київського учбового округу – свого однофамільця Платона Антоновича – зумів скористатися правом ординарного професора (цю відзнаку В. Антонович отримав 1878 р.) на цілорічне закордонне відрядження. «Робіть, що хочете, заберіть його куди завгодно, але тільки щоб я більше не бачив його в себе в Києві», – відповів П. Антоновичу генерал-губернатор [1]. 5 березня 1880 р. В. Антонович виїхав з Києва у супроводі Катерини Мельник – своєї майбутньої дружини.

Першим містом, де зупинився В. Антонович, був Львів. Зрозуміло, що в Європі, Галичині зокрема, він не міг не звертати уваги на політичні справи. В. Антонович спілкувався насамперед із старшим поколінням народовців: як свідчить його щоденник, найчастіше він зустрічався з Корнилом Сушкевичем, Василем Ільницьким, Олександром і Омеляном Огоновськими, істориками Іваном Гушалевичем і Ісидором Шараневичем. В. Антонович контактував також з польськими діячами, передовсім з істориками Казимиром Стадницьким, Жигмонтом Радзімінським та іншими, а також зі своїми давніми приятелями з середовища київських хлопоманів 1860-х років Миколою Заґурським та Антонієм Хамцем.

25 травня 1880 р. В. Антонович вирушив далі. Він побував у Кракові, Відні, Празі, Нюрнберзі, Лісабоні, Женеві, а також в Іспанії, Франції, Італії. В Парижі він відвідував лекції філософа-позитивіста Лафіта, зустрічався з російським народником Петром Лавровим і легендарним французьким бунтарем Огюстом Бланкі, хтось запровадив його на засідання масонської ложі. Відвідавши М. Драгоманова в Женеві, В. Антонович вирушив до Риму, де мав намір працювати в архівах Ватикану. Цікаво, що про дозвіл про доступ для нього поклопотав професор Сальваторі – «великий клерикал», словами К. Мельник-Антонович. Із Сальваторі В. Антоновича познайомив Іван Білозерський, який постійно проживав у Римі. У Римі ж В. Антонович отримав звістку про намір монахів чернечого ордену змартвихвстанців (Чин Божого Воскресіння) відкрити у Львові інтернат для української молоді [2].

В. Антоновича був прихильником раціоналістичного світогляду, якраз 1891 р. вiн говорив Михайловi Павликовi: «я нiяких церков не признаю, а й то по кiлька раз у рiк iду до митрополита, цiлую його в руку та приймаю благословенство для того, що так менi бiльше сребреникiв приходить; менi за те платять» [3]. Проте безконфесійність В. Антоновича водночас сприяла віротерпимості. Його ставлення до Греко-католицької Церкви було особливо складним. З одного боку, Берестейську унію В. Антонович вважав за замах на релiгiйну самобутнiсть українцiв та, врештi, за причину регулярних конфлiктiв у власне українському середовищi [4]. А з іншого боку, вiн не мiг не зауважити того, що Греко-католицька Церква є важливою ознакою нацiональної ідентичности галицьких українцiв. Тому в усiй його подальшiй громадськiй дiяльностi, як i в дiяльностi iнших вiдомих автору київських діячів ХIХ ст., вiдсутнi факти непорозумiнь з галичанами на релiгiйному ґрунтi.

Дізнавшись про намір монахів-змарвихвстанців відкрити інтернат для греко-католицької молоді, він відвідав їхню колегію. Як свідчить К. Мельник, внаслідок цих відвідин у В. Антоновича сформувалася думка, «що змартвихвстанці справді провадять у життя і виховання своїх учнів, хоч клерикальні, але щиро та міцно національні засади для боротьби з московсько-обрусительською течією того часу» [5].

Сама Греко-католицька Церква на початку 1880-х років переживала не найкращі часи. Автор фундаментальної монографії про реформу Чину св. Василія Великого 1882 року Макарій Каровець назвав двадцятиліття перед реформою василіян «найтемнішим періодом в історії нашої Церкви» [6]. Він мав на увазі насамперед москвофільство і православні симпатії греко-католицького духовенства.

Парадоксально, але саме сутана греко-католицького священника була своєрідним символом москвофільської партії, тоді як народовської – сурдут службовця. «Становище русинів-народовців в краю, а особливо у Львові, – згадував О. Барвінський, – було тим трудне, а вплив їх на хід і розвиток народних справ був для того вельми слабий, бо передовсім в капітулах не мали вони своїх представників, а через те в деканатах» [7]. Очевидно, такий стан справ непокоїв Ватикан і спонукав до контрзаходів. Хоча б частково поправити ситуацію мав інтернат для греко-католицької молоді, який відкрили у Львові змартвихвстанці.

Чин Божого Воскресiння (Congregatio a Resurectione Domini Nostri Jesu Christi – Zgromadzenie Zmartwychwstania Pana Naszego Jezusa Chrystusa) постав у Римi пiсля невдалого польського повстання 1831 р. з числа його учасникiв. Основне завдання, яке ставили перед собою монахи, – зміцнення й поширення католицизму. За Папи Пiя IХ змартвихвстанськi мiсiї вiдкрилися в Болгарiї та Америцi. У 1879 р. генерал змартвихвстанцiв Петро Семененко виклопотав у iмператора Франца Йосифа дозвiл на дiяльнiсть свого ордену в Галичинi. Її головна мета – заснування iнтернату, де виховувалися б віддані Ватиканові католики східного обряду. Варто зауважити, що чин Божого Воскресiння був єдиним орденом, до якого приймали і римо-католиків, i греко-католиків [8]. У Львовi змартвихвстанцi з’явилися наприкiнцi 1880 р.: 6 листопада «Дiло» повiдомило про купiвлю ними монастирського комплексу францишканок по вулиці Пекарськiй [9].

Однак поява змартвихвстанців у Львові спонукала чергове польсько-українське напруження. Особливо гостро поставилося до монахів «Діло». 19 лютого 1881 р. в газеті з’явилася публікація «Рим а Галицька Русь», в якій політику Ватикану щодо русинів-українців названо «погубною». Закінчувалася ця стаття грізно: «Терпеливість руського народа має свої границі. Горе тому, хто її надужиє» [10].

К. Устиянович. Карикатура на інтернат змартвихвстанців. Зеркало, 1882. №2

В. Антонович повернувся додому 10 січня 1881 р. Виявилося, що ситуація в Києві змінилася кардинально. Черткова було усунуто, а всіма справами керував сенатор Олександр Половцов. Він дав зрозуміти киянам, що імператор остаточно схилився до ідеї перетворення імперії в конституційну монархію. О. Половцов спеціально шукав контактів з провідниками українського національного руху. Сенатор зустрівся з В. Антоновичем і замовив йому меморіал про українське питання. Але всьому перешкодив безглуздий замах на життя імператора. Вже наступного дня після загибелі Олександра ІІ, 2 ст. ст. березня 1881 р., О. Половцов покинув Київ, а, «прощаючись з українцями, котрі прийшли до нього по інформацію, висловився виразно, що тепер вже на довгий час треба забути все, що думалось і говорилось, бо запанує люта реакція» [11].

Отже, такі, здавалося б, близькі надії на порозуміння з царатом розбилися вщент – після вбивства Олександра ІІ українцям не варто було сподіватися покращення свого становища; про що вони почули з уст високопоставленого сенатора, з 1883 р. – державного секретаря Російської імперії. Це спонукало шукати інших шляхів для вирішення своїх проблем, і українці знову звернули свої погляди на Львів. Мабуть, саме тоді з’явився термін «український Пємонт», на що не могло не вплинути недавнє перебування в Італії та Галичині В. Антоновича. Крім того, він розумів, що втілити цю ідею в життя без згоди або хоча б нейтралізації польських політиків неможливо, а тому вже того року «Стара Громада» активно дискутувала на тему польсько-української угоди. Як згадував Олександр Кониський у листі до Олександра Барвінського 13 січня 1886 р., «От коли б був живий Костомарів, то я б у єго виграв заклад в 1881 р. Ми перебили з ним руки: чи за 10 літ погодять русини з поляками, чи залишать поляки гукати Niema Rusi! Він запевняв, що на се й 20 літ мало» [12].

Одним з перших поляків, до кого звернувся В. Антонович з пропозиціями співпраці, був отець Валеріян Калінка – керівник львівського монастиря Чину Божого Воскресіння на Пекарській.

Продовження читайте тут

[1] Чорновол І. Польсько-українська угода 1890 – 1894 рр. Львів, 2000. с. 45; Чорновол І. Між археологією і політикою. Володимир Антонович і польське суспільство // Чорновол І. Нариси з історії Галичини. Львів, 2017. с. 36-127.

[2] Антонович В. Щоденні нотатки закордонної подорожі 1880 р. // Антонович В. Твори. Т. 1. С. 285-301; Мельник К. До видання I тому творів В. Антоновича // Там само. С. VI-XLII; Листи Володимира Антоновича до Дмитра Багалія за 1880 – 1902 роки (автографи та копії) // Син України. Володимир Боніфатійович Антонович. Т. 1 / Ред. В. Короткий, В. Ульяновський. Київ, 1997. с. 229.

[3] Переписка Михайла Драгоманова з Михайлом Павликом (1876 – 1895). Т.VI (1890 – 1891). Чернiвцi, 1910. с. 105. В. Ульяновський спробував обґрунтувати тезу про «глибокi релiгiйно-моральнi переконання Антоновича» – на наш погляд, непереконливо. Ульяновський В. Релiгiйнi переконання та iсторико-церковнi розправи проф. Антоновича // Син України. Т. 2. Київ, 1997. С. 293 – 311.

[4] Антонович В. Очерк состояния православной церкви в Юго-Западной России. Киев, 1871.

[5] Центральний Державний історичний архів у Києві (далі – ЦДІАК). Ф. 832 (В. Антонович). Оп. 1. Спр. 118. Арк. 2.

[6] Каровець М. Велика реформа Чина Св. Василія В. 1882 року. Жовква, 1933. Ч. 1. с. 111.

[7] Барвінський О. Спомини з мого життя. Т.ІІ: Частини 3 і 4. Нью-Йорк – Київ, 2009. с. 245.

[8] Kieniewicz S. Kalinka Walerian // Polski słownik biograficzny. T. XI/3. Z. 50. Wrocław – Warszawa – Kraków, 1965. C. 449 – 452; Jerzy Mrówczyński. Ks. Walerian Kalinka. Życie i działalność. Poznań – Warszawa – Lublin, 1973; Zmartwychwstańcy w dziejach Kościola i Narodu / Red. ks. Zygmunt Zieliński. Katowice, 1990.

[9] Новинки // Діло. 1880. Ч. 83.

[10] Рим а Галицька Русь // Дiло. 1881. Ч. 11.

[11] Чорновол І. «Диктатура серця» графа Михайла Лоріс-Мелікова й український національний рух 1880 –1881 років (З приводу монографії О. Міллера «Украинский вопрос» в политике властей и русском общественном мнении (вторая половина ХIХ в.). Санкт-Петербург, 2000) // Вісник Львівського університету. Серія історична. Вип. 37. Част. 2. Львів, 2002. C. 250-256.

[12] Відділ рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України. Ф. 11. Спр. 1434. Арк 11.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Чорновол

Ігор Чорновол

Доктор історичних наук

Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Франка (1990) та аспірантуру при відділі нової історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (1994). З 1994 по 2020 – науковий співробітник Інституту українознавства ім. І Крип’якевича НАН України. Гостьовий професор Гарвардського університету (2004) , Центрально-Європейського університету (2005-2006), Колумбійського університету (2007-2008). Журналіст, модератор популярних рубрик «Люди Львова» та «Galicia incognita» «Львівської газети» (2004-2008, 2012-2014), «РетроДіло» інформаційного порталу «Діло» (з 2019 р.).

Автор книг «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.» (2000), «Українська фракція Галицького крайового сейму» (2002, 2010, 2018), «100 видатних львів’ян» (2009, 2020, номінація на «Книгу року» 2009 р.), «Компаративні фронтири: світовий та вітчизняний вимір» (2015).

Інтелектуальні зацікавлення: порівняльна історія, епоха fin-de-siècle, теорія фронтирів, регіональна і локальна історія, історія Галичини.

Читайте також: