Першу частину читайте тут
Ігор Чорновол
Піонер позитивізму, класик польської історіографії, фундатор Краківської історичної школи Валерiян Калiнка (1826–1886) народився в Болехівцях під Краковом у сім’ї судді Вищого суду Краківської республіки (існувала в 1815–1846 рр.).
Навчався на філософському та правничому факультетах Ягайлонського університету. Входив до числа організаторів повстання 1846 р. Після поразки повстання – на еміграції, повернувся під час революції 1848 р., але 1851р. знову мігрував. 1851-1864 – секретар генерала В. Замойського, князів Адама і Константина Чарторийських, лідерів польської еміграції в Парижі. У другiй половинi 1860-х рокiв пiд впливом змартвихвстанцiв захопився iдеєю католицької мiсiї на Сходi. На його думку, Польща мала змiцнити католицизм на руських землях, аби цiєю зброєю ослабити свого основного ворога Росiю. З цiєю метою у 1868 р. вiн став змартвихвстанцем, а в 1870 р. висвятився на священника.
Наприкiнцi 70-х рокiв В. Калiнку наблизив до себе вiденський нунцiй кардинал Лодовiко Якобiнi. Саме тоді в Ватиканi зародилася iдея iнтернату для греко-католикiв. Запальний В. Калiнка захопився цiєю iдеєю: очевидно, щоб реалiзувати задум спiльного фронту полякiв i українцiв проти Росiї, потрiбно звернутися до молодi i забезпечити собi таким чином успiх у майбутньому. В. Калiнка мiркував таким чином: «…виховувати русинiв на русинiв, з повагою до їх обряду, мови i народностi. [Цю програму] продиктувала проста справедливiсть, її рекомендував iнтерес Церкви i краю, а також внутрiшнiй голос сумлiння, який застерiгав, що Русi щось та належиться з нашого боку за минуле»; «якщо русинiв нема, то дякуючи такiй етнографiї, [Росiйська] iмперiя отримає вiдразу 15 мiльйонiв одноплемiнної людности … хто заперечує Русь, той Москву будує. (…) Отже, не тiльки почуття iстини, якого повинно нам вистачити, але сама розважливiсть i сам iнтерес Церкви, цивiлiзацiї i Польщi наказують нам визнати, що мiж Польщею i Росiєю iснує самостійний народ, що не належить анi до першої, анi до другої, який не позбудеться своїх почуттiв i нацiональних особливостей в сучасних умовах, якщо не позбувся їх через довгi вiки; наказую служити йому щиро i старанно, незважаючи на сьогоднiшнє ставлення, щоб i він поступово, коли почує себе часткою європейської спiльноти, служив загальнiй цивiлiзацiйнiй справi, як йому Бог призначив» [1].
Порівняння світоглядів В. Антоновича й В. Калінки дає підстави ствердити, що між ними було чимало спільного: революційне минуле, раціоналізм у науці, історію вважали «вчителькою життя», обоє звинувачували шляхту в становому егоїзмі тощо.
В. Антоновича приваблювала також перспектива мобілізувати до українського національного табору осіб окцидентального світогляду, з непоборним імунітетом на малоросійську ідентичність. Сам Антонович невдало пробував створити щось на кшталт інтернату у своїй домівці, проте з трьох його вихованців нічого путнього не вийшло. А один з них, Дмитро Піхно, став апологетом російщення [2]. Проте й згодом в Антоновича вдома регулярно проживали студенти, і в цьому виборі він вже був значно обережніший, а найкращою винагородою за його працю на цьому полі був, можливо, вінок на його могилі від одного з учнів із стрічкою «Учителеві життя» [3].
Як це не парадоксально, встановленню контактів з В. Калінкою сприяв також раціональний світогляд В. Антоновича. Так само не перешкоджав їм католицький месіянізм В. Калінки.
Тож, роздумуючи над привезеною В. Антоновичем концепцією «українського П’ємонту», київська «Стара громада» вирішила активізувати стосунки з галицькими народовцями, регулярно відбувалися поїздки її емісарів до Львова [4], а В. Антонович встановив конфіденційні контакти й з В. Калінкою. Їхнє листування виявити не вдалося. Вiдомо лише, що обережний В. Антонович диктував листи до нього К. Мельник, яка пiдписувала їх псевдонiмом «Ignaciusz» [5]. Архів о. В. Калінки тепер у Ватикані, ймовірно, вони зберігаються там. Все ж слiди тієї кореспонденції можна зустріти в брошурi В. Калiнки «Стосунок полякiв i русинiв до руського iнтернату ОО. Змартвихвстанцiв у Львовi». У нiй, зокрема, йдеться про позитивне ставлення до iнтернату руської iнтелiґенцiї. Можна припустити, що викладенi нижче мiркування належать саме В. Антоновичу:
«Як для iнших, так i для них iнтернат був явищем несподiваним i немилим; на його програму в цiлому не звертали уваги, однак i не закривали очi, навпаки, пильно стежили, старанно приглядалися i пiсля уважного i досить довгого спостереження вони дiйшли до переконання, що iнтернат не є настiльки шкiдливою iнституцiєю, аби з неї не можна було б витягнути жодної користi. “Русь, – кажуть вони, – потребує людей освiчених; завдяки їм хоч частково може вона повернути те, що давнiше втратила i здобути в краю поряд з полiтичним i соцiальне становище. Отже, якщо змартвихвстанцi нам постачатимуть таких людей, тим нам лiпше; це можуть бути цифри поважнi, якi увiйдуть до нацiональної спадщини. Добре i те, що цi вихованцi матимуть бiльше товариської тактовностi; бо не в кожному закладi її можна набути, а вона значить багато i полегшує шлях у свiт. А якщо та молодь перейме вiд змартвихвстанцiв трохи польських понять, трохи польського звичаю i навiть перейметься римським духом, не буде то довго; зможемо її переробити, коли увiйде помiж нас; добра руська кров вiдiзветься в них. Отже, нехай собi змартвихвстанцi провадять свiй заклад; то вода на наш млин. З іншого боку, не зашкодить, що голосно будуть їх пiдозрювати, оскаржувати i кричати на них; то ще бiльше стримає їх вiд полонiзацiйних захцянок, а при потребi можна буде i цей заклад помiстити в каталозi наших національних кривд”. Одним словом, триматися пасивно i толерувати, трохи перешкоджати, але не багато, ото погляд цього табору» [6].
Проте галицькі русини сприйняли змартвихвстанців відверто вороже. У пресі народовців раз у раз з’являлися неприязні їм статті, що призвело до чергового польсько-українського напруження. Його кульмінацією став виступ у Сеймі голови «Руського клубу» отця Стефана Качали (нещодавнього члена «Польського кола»!), який назвав інтернат змартвихвстанців «замахом на народовість руську» і поставив питання руба: або угода, або інтернат! [7] Промова мала чималий резонанс. На честь промовця влаштували два спільні москвофільсько-народовські банкети. Коментуючи перший з них, «Діло» писало: «Поважна сердечна розмова о ділах народних оживляла всіх присутніх і відразу надала сему пирові торжественний і щиро патріотичний настрій» [8]. А наприкінці листопада о. С. Качала виступив з серією статей «Чи примирення партій у нас можливе?» [9]. Розмову про угоду з москвофілами підтримав редактор «Діла» Володимир Барвінський [10]. Врешті припинив дискусію невідомий дописувач, висловивши думку про марність сподівань на те, що москвофіли коли-небудь відмовляться від власного світогляду [11].
Можна здогадуватися, з яким важким серцем спостерігали кияни, В. Антонович зокрема, дискусії на шпальтах «Діла». Більше того, як виявилося, в середині 1880х в «Старої Громади» були тісніші контакти з польськими лібералами, ніж з тодішнім керівним ядром народовців. 1885 р. В. Антонович звертався до лідера народовців Юліяна Романчука за посередництвом саме одного з польських лібералів – Теофіла Меруновича (nota bene, сина пароха греко-католицької парафії Петра і Павла на Личакові). Останній рекомендував зустрітися з В. Антоновичем для розмови на тему польсько-українського порозуміння, «не сходячи з дороги легальности по відношенню до правительства австрійського і російського», «щоб їм через те надати більшу силу – іменно за кордоном» [12].
У середині липня – на початку серпня 1885 р. В. Антонович знову відвідав Львів. Скориставшись правом на чергове закордонне відрядження за бюджетний кошт, приїжджав він сюди, зокрема, напередодні археологічного з’їзду, присвяченого літописному Галичу [13]. От тоді В. Антонович і відвідав заклад змартвихвстанців на Пекарській і зустрівся з о. В. Калінкою. Про це свідчить лист о. В. Калінки княгині Ядвізі Сапізі, меценатці інтернату. Як повідомляв о. В. Калінка княгині, В. Антонович мав непросту розмову з лідерами народовців Ю. Романчуком і А. Вахнянином на предмет співпраці з поляками. Розмова тривала вiсiм годин, але не довела до нiчого. Наприкiнцi В. Антонович закинув спiврозмовникам, що вони даремно беруть участь у розв’язанiй проти змартвихвстанцiв кампанiї. «Як би їх шилом вкололи, – пише В. Калiнка, – «Та ж то найбiльше нещастя!» «Для чого? Чи змартвихвстанцi полонiзують…?» «Принаймнi, бодай би полячили! Але виховують їх дiйсно по-руському, тому не можна заперечити, i в тому полягає все зло». – «Не розумiю, що в тому злого». – «Бо священники, що вийдуть з того закладу, то не будуть нашi священики, то будуть римськi священики» [14].
Є свідчення що в цій розмові брав участь також Іван Франко [15], який залишив про о. В. Калінку теплий спогад [16].
Зрозуміло, що такий наслідок переговорів з народовцями змусив наддніпрянців відкласти задум реалізації угоди з поляками на майбутнє. Тим часом адресована змартвихвстанцям лайка стала ознакою «доброго» тону і неодмінним атрибутом галицько-руського патріотизму. I. Франко якось іронізував, що проти змартвихвстанцiв «i зайцю положено бути смiливим» [17]. 1889 р. гостра дискусія в Галицькому сеймі над рубрикою бюджету про фінансування інтернату спричинила поєдинок двох депутатів: поляка Томислава Розвадовського й українця Теофіла Окуневського [18].
Отець В. Калiнка помер 1886 р. Його смерть вплинула i на напрямок дiяльностi iнтернату. Нове керiвництво проiґнорувало його полiтичний аспект, якому такого великого значення надавали В. Калiнка та В. Антонович, зосередилося на католицькому вихованнi молодi та впровадило в урядування польську мову. Внаслідок В. Антонович припинив контакти з змартвихвстанцями та взагалi перестав ними цiкавитися.
Все ж, як стверджував О.Барвiнський, «З iнтернату змартвихвстанцiв вийшли ученики, котрi не вiдцуралися української народности i зайняли своїм поведенням i образованням поважнi становища в українському суспiльствi i розвинули корисну народну роботу» [19]. Один із вихованих змартвихвстанцями місіонерів, о. Микола Конрад, беатифікований Папою Римським Іваном Павлом II під час його візиту в Україну.
***
Отже, наприкінці 1880 року ченці змартвихвстанці заснували у Львові інтернат з метою виховання греко-католицької молоді в українському патріотичному дусі, вірності Греко-католицькій Церкві й Святішому Отцеві. Однак галицькі українці трактували цю ініціативу як чергову «польську інтригу». Натомість лідер українського національного руху в Наддніпрянщині Володимир Антонович, пересвідчившись у щирості місії змартвихвстанців у Галичині, встановив конфіденційні контакти з їхнім керівником отцем Валеріяном Калінкою. Революціонер, історик і душпастир Валеріян Калінка схилявся до угоди з українцями з раціонально-політичних міркувань: на його думку, союз з українцями забезпечує полякам ослаблення їхнього основного ворога – Росії. Польська нація формувалася як спільнота не лише етнічна, а й конфесійна та історична. Таким шляхом, на думку отця Калінки, повинна формуватися й українська нація – спільнота не лише етнографічна, а й релігійна (греко-католицька) та історична (наявність окремого від росіян історичного досвіду).
Саме тому він надавав такого великого значення інтернатові змартвихвстанців, вихованці якого повинні зміцнити престиж Греко-католицької Церкви, повести безкомпромісну боротьбу з москвофільством та діяти в порозумінні з поляками. Втілити задумане йому перешкодила смерть. Наступники отця Калінки вже ставили перед собою скромніші цілі. Саме тому після його смерті В. Антонович припинив контакти з змартвихвстанцями. Тим не менше започатковані тоді угодові контакти продовжувалися, аж поки 1890 р. не завершилися проголошенням польсько-української угоди.
[1] Kalinka W. Stosunek Polaków i Rusinów do Internatu Ruskiego XX. Zmartwychwstańców we Lwowie (Sprawozdanie odczytane na walnem Zgromadzeniu Stowarzyszenia Opieki nad tymże Internatem, w marcu 1884). We Lwowie, 1884. s. 4, 8.
[2] Орест Левицький. Сторінка з життя Володимира Антоновича // Син України. Т. 1. С. 336-342.
[3] Александровський А. Спогади за професора Володимира Бонифатьєвича Антоновича // Син України. Т. 1. c. 357.
[4] Чорновол І. Польсько-українська угода 1890-1894 рр. Львів, 2000. Параграф «Зв’язки наддніпрянських українців з Галичиною в 70-80х роках XIX ст. Ґенеза ідеї «українського П’ємонту».
[5] ЦДІАК. Ф. 832. Оп. 1. Спр. 118. Арк. 2.
[6] Kalinka W. Stosunek Polaków i Rusinów … s. 13.
[7] Stenograficzne sprawozdania z pierwszej sesji czwartego peryodu Sejmu Krajowego Królestwa Galicji i Lodomerji wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1881. s. 720.
[8] Пир даний руськими послами в честь Вп. пос. о. Стефана Качали дня 11 (23) жовтня // Дiло, 1881. Ч. 80; Пир даний львiвськими русинами в честь Вп. пос. о. Стефана Качали дня 13 (25) жовтня // Дiло, 1881. Ч. 81.
[9] Дiло, 1881. Ч. 87-89.
[10] Барвiнський В. Яка може бути згода мiж русинами? // Дiло, 1881. Ч. 92-95.
[11] Кто має перевести згоду межи русинами? (Епилог до статтi «Яка може бути згода мiж русинами?») // Дiло, 1881. Ч. 87.
[12] Центральний Державний історичний архів України у Львові. Ф. 382 (Ю. Романчук). Оп. 1. Спр. 35. Арк. 8-9.
[13] Чорновол І. Володимир Антонович, граф Войцех Дідушицький і Археологічний з’їзд у Львові 1885 р. // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. Tom III. Rzeszów, 2005. С. 211-230
[14] Biblioteka Czartoryskich w Krakowie. Sygnatura MNK 1189. Teka 120. List 22.
[15] Mrówczyński J. Walerian Kalinka. s. 574.
[16] Чорновол І. Спогади Івана Франка про князя Романа Чарторийського і Валеріяна Калінку // Чорновол І. Нариси з історії Галичини. Львів, 2017. С. 292-307.
[17] Матеріяли для культурної та громадської історії України. Т. 1: Листування I. Франка i М. Драгоманова. Київ, 1928. c. 80.
[18] Чорновол І. Томислав Розвадовський про свій поєдинок з Теофілем Окуневським // Україна модерна. №6. Львів, 2001. C.151-155.
[19] Барвінський О. Спомини з мого життя. Ч. 3-4. c. 409.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
