Ігор Загребельний
Український спротив російській агресії змусив Захід хоч трішки пригальмувати на шляху «прогресу». Хоч у іншій системі координат це гальмування навпаки виглядає як відновлення руху.
На межі 80-90-х років минулого століття Френсіс Фукуяма виступив із концепцією кінця історії як глобальної перемоги ліберальної демократії. Реальність виявилася куди складнішою. Попри поразку комунізму, ліберальна демократія не відбулася в якості есхатологічного звершення, світ не перетворився на глобальний Захід чи, принаймні, перетворився не тотальним чином.
Далі можна було спостерігати кілька важливих обставин. Зокрема ту, що Захід як «матеріалізована ліберальна демократія» продовжує відчувати потребу в Політичному Іншому: аби гуртуватися і рельєфніше артикулювати власні цінності, необхідний ворог. Цього ворога знаходили, приміром, в ісламському світі. Також з’ясувалося, що ідеологічна система, яка криється за вивіскою ліберальної демократії, зберігає динаміку: з’являються і радикалізуються нові обрії емансипації (скажімо, рух ЛГБТ висуває одну вимогу за іншою, а його фокус зміщується від тематики гомосексуалізму до емансипації індивіда від бінарної статевості і самої тілесності), посилюються тенденції етнічного і цивілізаційного самозаперечення, впровадження нових ідей вимагає все більшого нехтування гаслами класичного лібералізму.
Цю динаміку підтримали далеко не всі. Водночас прихильники змін вдалися до делегітимізації тих, хто за вчорашніми мірками був зразковим лібералом. З’явився образ внутрішнього Політичного Іншого – «екстремістів», «популістів» тощо.
Попри те, що ідейне протистояння не зникло, зберігся і мотив кінця історії. Він диктував зміцнення наддержавних структур, послаблення національних суверенітетів і м’яку політику щодо держав, які хоч і відзначалися своєрідністю, сприймалися як такі, що можуть бути включені в глобальний есхатологічний проект. Такими державами були передусім Китай та Росія.
Виходячи з логіки кінця історії, Москва після краху комунізму мала продовжувати контролювати величезні багатонаціональні простори. Навіть розпад СРСР для багатьох представників західних еліт був небажаним чи, в усякому разі, необов’язковим. Дезінтеграція просторів (колишнього) СРСР загрожувала спалахами націоналізму і лякала неконтрольованою партикулярністю як такою. Погодившись у ряді питань бути учнем Заходу, посткомуністична Росія отримала карт-бланш не тільки на порятунок від подальшого розпаду (Перша чеченська війна), але й на збереження впливу на пострадянських теренах, в тому числі військовим шляхом.
З приходом до влади Путіна ситуація почала змінюватися. Спершу він демонстрував готовність рухатися шляхом подальшого зближення з Заходом, та з часом перейшов до більш амбітної політики, що породжувала конфронтацію з євро-атлантичними гравцями. Але навіть після вторгнення у 2008 році до Грузії Кремлеві вдалося відновити відносини з Заходом. Вже у березні 2009 року держсекретар США Гілларі Клінтон, сяючи сміхом, натискала з Сєргєєм Лавровим символічну кнопку перезавантаження відносин. Адміністрація Обами-Байдена-Клінтон, перебуваючи в авангарді реалізації лібералістично-глобалістського проекту, посприяла подальшому зростанню амбіцій РФ.
Схильність Заходу йти на компроміси з Москвою призвела до того, що в 2014 році остання наважилася на «гібридну» агресію проти України. Наслідки цієї агресії виявилися у чомусь відмінними, а в чомусь подібними до наслідків нападу на Грузію.
Відносини з Москвою почали нормалізуватися вже в 2015-2016 роках. Санкції існували, але були доволі м’якими (чого лиш вартий продаж Росії товарів військового призначення). Важливим нюансом було те, ключовими акторами нормалізації стали Франція та Німеччина, чия зовнішньополітична культура зорієнтована на підтримку стратегічного партнерства з Москвою. Натомість у США до влади прийшов Трамп – він не тільки уникнув повторення історії з кнопкою Обами-Байдена-Клінтон, але й у цілому відмовився вести США курсом локомотива глобалізації (від зменшення ролі США в ООН та відмови від стягнення з американських платників податків коштів для різноманітних міжнародних організацій до прохолоди у відносинах із ядром ЄС). Можна сказати, що під час президентства Трампа Берлін та Париж перейняли у Вашингтону естафету – й утвердження лібералістично-глобалістського проекту, і нормалізації відносин із Росією.
Ще одним нюансом, який варто відмітити, є те, що в часі тривання російської агресії проти України лібералістичні сили Заходу почали активно експлуатувати образ путінського режиму як Політичного Іншого. Цьому сприяло те, що сам режим все активніше грався у бутафорію консерватизму. Чи не в першу чергу образ Росії як ідеологічного супротивника служив для боротьби з власними дисидентами (досить згадати про конспірологію, застосовану проти Трампа під час виборів – буцімто він має тісні зв’язки з Кремлем). Одначе, як я вже підкреслював в одній зі статей, таке риторичне протистояння легко поєднувалося з інтенсивною співпрацею. Пошуки російського сліду у протестах «жовтих жилетів» та нарікання на «російську пропаганду» не завадили Макрону під час зустрічі з Путіним у Брегансоні наголошувати на необхідності довіри між Росією і ЄС та важливості потужної економічної співпраці. Антипутінські заяви представників партії «Зелені» не заважали Берліну продовжувати курс, який принаймні частково задовольняв СДПН та партію «Ліві» – соратників «Зелених» за такими питаннями як ЛГБТ чи міграція й водночас відвертих прихильників тісної співпраці з Росією.
Те, на що наважилися у Кремлі у лютому 2022 року, перевершувало попередні зухвальства, які прощалися Москві Заходом. Якби російські плани в стилі «Київ за три дні» були реалізовані, Росію добряче насварили б. Напевно, їй спершу довелося б зустрітися з відчутними санкціями. Та врешті-решт відбулося б те, що відбувалося у 2009 та 2015-2016 роках – чергове перезавантаження відносин. Можливо, воно диктувалось би не так мотивом кінця історії як прагматичними розрахунками та безвольністю західних еліт, замріяних у нові обрії емансипації та турботу щодо змін клімату. Одначе змальованому сценарію не довелося втілитися в життя – його зламав український спротив. Відмовившись капітулювати і вдавшись до запеклої боротьби, українці зламали не тільки кремлівські плани, але й напрацьовані схеми поведінки західних держав.
Одну з найкращих характеристик ситуації, що виникла внаслідок українського спротиву, дав політолог Сергій Сумленний: «Хтось в німецькому уряді і в політичній еліті зараз чекає, коли ж нарешті Україна паде, коли ж нарешті Путін переможе і можна буде повернутися до формату медіації, коли німецький уряд буде намагатися знайти якийсь компроміс між окупаційною російською владою та новим українським урядом. Думаю, про це багато хто в політичних колах мріє. (…) Багато хто в Європі боїться, що Росія програє і розпадеться, а Україна переможе. Якщо це станеться, то Україна вийде з цієї війни дуже сильною країною, впевненою у собі, а на місці Росії опиниться 15-20-25 держав, зокрема і з ядерною зброєю. Європейські боягузні лідери, що не мають жодного досвіду реального конфлікту, які є вже третім поколінням після [Другої світової] війни, просто не розуміють, що таке ризики того, що ти не дієш. Вони знають ризики, коли ти дієш. Вони сподіваються на те, що все закінчиться поразкою України, перемогою Путіна і можливістю повернення до business as usual». Та поруч зі змальованими настроями можна було спостерігати як формується готовність підтримати український спротив. У процесі цього формування поєдналися різні чинники: амбіції Великобританії, позиція Вашингтону, в якому усе ж відійшли від попередньої стратегії демократичних адміністрацій, суспільні настрої західних суспільств, зокрема підживлені інформацією про здійснені російською стороною військові злочини.
У підсумку було досягнуто дійсно високого рівня підтримки України у протистоянні з Росією: від дошкульних санкцій до поставок зброї. Антиросійська консолідація Заходу досягла піку, який можна порівнювати з часами Холодної війни. І теперішня антиросійськість суттєво відрізняється від згаданого вище риторичного протистояння. Вона – реальна відповідь на реальний виклик.
Коли ми послухаємо іноземних добровольців, що приїхали воювати за Україну, то майже не почуємо розповідей про Росію як розповсюджувача «fake news», що підривають західний лібералістичний дискурс, чи про те, що проти Росії потрібно воювати, бо там взяли на озброєння риторику традиційних цінностей. Або про те, що Росія кинула виклик розмиванню національних суверенітетів на користь наддержавних структур. Словом, ми не почуємо отих нісенітниць, які лунали на Заході попередні роки. Ми почуємо захоплення українською нацією, почуємо риторику, що нагадує про часи Холодної війни, почуємо щирий протест проти несправедливості. І нехай офіційна західна риторика дещо відрізняється, включаючи ритуальні згадки про «захист демократії». Головне, що за нею стоять речі, які допомагають нам вбивати російських солдат.
Справді, небезпека повернення західних держав до попередніх моделей відносин із Росією існує. Ба більше, деякі з цих держав, передусім Німеччина, можуть керуватися не тільки прагненням відродити вигідну співпрацю з Москвою, але й страхом перед посиленням України і виникненням нових геополітичних конфігурацій. Проте важливим є саме потрясіння, сам імпульс, заданий нашим спротивом. Цей імпульс породив нові точки біфуркації. Існує ймовірність повернення до попереднього стану речей, коли час плинув у бік кінця історії. Але так само існують можливості того, що (гео)політичні і навіть культурні процеси підуть у докорінно відмінному напрямку.
Ні: те, що відбулося, не є консервативною революцією. Але це принаймні кілька кроків назад. Повернення у часи, що передували відомому есе та книжці Фукуями. Це рух у межах парадигми Модерну. Та все ж – це рух назад. Віддалення від кінця історії, віддалення від новітнього ідеологічного порядку денного. Лише віддалення, а не подолання, бо цей порядок денний не зник цілковитим чином, і деякі його гарячі представники, вимахуючи прапорцями ЛГБТ, стверджують, що Україна має капітулювати в ім’я миру у всьому світі, або ж обурюються «расизмом» західних суспільств, які ставляться до українських – білих – біженців значно краще ніж до кольорових. Можливо, існує сенс говорити, що в сумі попередній стан речей та поштовх назад просто дали ефект гальмування. Але навіть це є великим здобутком.
Ми зараз боремося проти ворога з вельми специфічним ідеологічним профілем. У цьому профілі фетишизація низки елементів більшовицького минулого поєдналася з риторикою захисту традиційних цінностей (яка виглядає надзвичайно незграбно на тлі радикальної дехристиянізації і морального виродження російського суспільства), а амбіції щодо сусідніх держав та збільшення ваги на міжнародній арені супроводжує відсутність власного яскравого проекту світоустрою (яким свого часу був комунізм). Завдаючи болючих ударів цій химері, ми водночас несвідомо завдали удару по логіці лібералізму і глобалізму і зробили поштовх до відродження Західної цивілізації. Поки що зарано оцінювати силу цього удару. Зате є підстави вважати, що він доповнює удари, завдані кремлівським псевдоконсерваторам. Адже у світі кінця історії немає місця нашому національному буттю, яке зараз оплачується такою дорогою ціною.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
Ілюстрація: AP Photo / Serhii Nuzhnenko
