Осмислення кінця часів у християнській традиції (ІІІ)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Катехон

Другу частину читайте тут

Вступна частина – тут

Юрій Олійник

Криза римської імперської системи VI-VII ст., що призвела до поступової втрати контролю спершу над західними провінціями, а потім і над багатими економічними районами Сирії та Єгипту, загострила питання римської державності як катехонічної функції.

На Заході ситуація стабілізується, оскільки місцеві германські королі визнають себе намісниками Риму, отримують титулатуру з Константинополя, карбують навіть власні монети з профілем східного імператора (як це робили Меровінги). Натомість на південному сході з VII ст. приходить Арабський халіфат з альтернативною системою глобальної ієрархії.

Недарма події VII ст. сприймалися дуже апокаліптично. Можна згадати зокрема ранньосередньовічний «бестселер» – Одкровення святого Методія Патарського (святий жив у другій пол. ІІІ – на початку IV ст., але приписаний йому твір досить очевидно відображає пізніші реалії). Там актуалізується тема потомків Ізмаїла (арабів) – вигнаних колись Гедеоном у пустелю, але здатних до радикального реваншу, завоювання майже всієї ойкумени.

Процитуємо Одкровення Псевдометодія: «Чули ж, що Павло боголюбний пророкував про останні дні і про царство Римське, говорячи солунянам… (цитується уривок про катехон) Що це таке, як не Римське царство? Будь-який початок і влада світу зруйнується, крім нього. Бо воно терпить війни, але не переможене, і всі народи борються з ним, але воно перемагає їх і панує над ними, доки не прийде остання година, коли воно простягне руки свої до Бога, за словом апостола, що каже: коли скасує всяке начальство і всяку владу, тоді і Сам Син передасть царство Богові й Отцеві. Яке ж це царство, як не християнське? Адже немає іншого царства, подібного до нього за могутністю!»

Вочевидь, тут бачимо віяння часу. Покоління ймовірного автора апокрифа бачило як імператору Іраклію вдалось ледь не чудом врятувати Імперію, перемогти перську державу Сасанідів і повернути до Єрусалиму Хрест Господній. Більше того, готувались плани відродження єдності християн (що переросло у спробу монофелітської унії) та навіть хрещення Персії. Іраклій вочевидь позиціонував себе як новий християнський Александр Македонський, що через тисячу років після першого знову встановлює всесвітнє панування, тепер вже на християнських засадах. Ці плани зруйнувало арабське нашестя. Але жила надія, що як в дні Іраклія (коли перси і авари в 626 році штурмували Константинополь), так і знову чудом відродиться Римська імперія.

До речі, Псевдометодій важливою причиною поразок від рук мусульман вважає моральне падіння ромеїв. «Бо не було б тієї скорботи, яка буде по всій землі, якби мужі не уподібнилися блудливим жінкам і одягнулися в одежу їхню, і не ходили б відкрито по міських вулицях і торжищах, замінивши природне вживання протиприродним, як сказав святий апостол». Можна ці слова прикласти і до сучасної постхристиянської Європи.

На Заході, як уже згадувалось, процес просідання класичної державності йшов плавніше, однак інтелектуали теж намагались рефлексувати цей процес. Найвідоміший приклад – Августинове творіння «Про град Божий», у якому падінню західної частини Римської імперії протиставляється вічне і незмінне Царство Боже, проявлене на землі через Церкву. Але Августин полемізував з численними тоді ще язичниками. А в умовах VII ст. християнська рецепція імперського спадку стала більш масштабною. Великою віхою на цьому шляху була діяльність Юстиніана – не лише політична, але й законодавча.

Процитуємо передмову до однієї з ключових новел Кодексу Юстиніана, що обґрунтовує основи симфонії Церкви і держави: «Всевишня благодать надала людству два найвеличніших дари – священство і царство; те піклується про догоду Богу, а це – про інші предмети людські. Обоє ж, виникаючи з того самого джерела, становлять окрасу людського життя. Тому немає важливішої турботи для володарів, як облаштування священства, що зі своєї сторони служить їм молитвою про них Богу. Коли і Церква з усіх боків упоряджена, і державне управління рухається твердо і шляхом законів направляє життя народів до справжнього блага, то виникає добрий і сприятливий союз Церкви і держави, такий жаданий для людського роду».

Далі в тексті законів говориться більш прямо, очевидно розвиваючи думку апостола Павла про тіло спільноти церковної та його члени. Бо християнізована держава тут виступає втіленням цієї спільноти: «Держава складається з частин і членів, на зразок людини, найвеличніші і найпотрібніші частини – цар і патріарх, тому мир і благополуччя душ і тіл підданих залежать від повної одноголосності і згоди між царством і священством».

По суті, викладені принципи залишались основою політичної ідеології принаймні до кінця Середньовіччя. І, звісно, християнська держава виступала охоронцем богоустановлених законів суспільного співжиття. Наскільки сильно ці принципи були похідною від римської традиції (а насамперед просто її частиною), розглянемо далі.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Юрій Олійник

Юрій Олійник

Кандидат політичних наук

Закінчив факультет соціальних наук та соціальних технологій Національного університету «Києво-Могилянська академія» (магістр політології, 2013). В 2013-2016 роках навчався в аспірантурі при Національному інституті стратегічних досліджень.

Співзасновник Центру дослідження Африки, експерт НАЦ «Українські студії стратегічних досліджень».

Інтелектуальні зацікавлення: національна безпека, Африканський регіон, історіософія, футурологія, глобальні загрози.