Шляхта та український національний рух XIX століття (I)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
галицька шляхта

Ігор Чорновол

Наша верства здасться Україні. Ми маємо знайомства й родинні зв’язки в світі, маємо освіту й товариську культуру, маємо імена та майно … І певно будемо лояльно служити Україні, бо це буде тоді наша держава, як і ваша, своя хата. Ми ж собі не вороги. Як хочемо встоятися, мусимо бути пожиточні, лояльні і вірні Україні

Граф Генрик Баденій, листопад 1918

У 1980-х роках у Польщі великий резонанс мали праці французького історика Даніеля Бовуа. Можливо, завдяки надто прискіпливій увазі до соціальних проблем, а також піддавшись історичним міфам, Д. Бовуа помилився, автоматично ототожнивши з поляками всю шляхту, селян натомість – з українцями.

Щоправда, він зауважив, що в 1877-1878 рр. з 266 984 правобережних шляхтичів 139 191 були православними, проте це не перешкодило йому потрактувати їх як поляків [1]. Тож погляди Д. Бовуа віддзеркалюють черговий стереотип: шляхтич – обов’язково поляк, а селянин – це, звичайно, українець.

З іншого боку, досі проблема ідентичності шляхти України XIX ст. в історіографії обговорювалася замало. Автор цих рядків дійшов до потреби перегляду усталених поглядів у цій сфері, аналізуючи походження членів української фракції Галицького сейму в 1861-1901 рр. Виявилося, що з 139 українських послів 24, принаймні, походили з гербової шляхти (хоч дідичем був лише Тадей Федорович) [2].

Зрештою, майже всі вони походили з дрібношляхетських родин, українськість яких скоріше не піддавалася сумнівам, а іґнорувалася. Натомість польська патріотична публіцистика іноді гостро критикувала їх за «надто українську» поставу і навіть обтяжувала відповідальністю за інспірацію та керівництво українським національним рухом [3]. На початку ХХ ст. галицька та буковинська дрібна шляхта досягла високого рівня станово-національної свідомості і заснувала «Товариство руської шляхти в Галичині» [4] та «Товариство буковинської шляхти» [5]. Натомість в Правобережній Україні, як свідчать праці Д. Бовуа, вона була декласована царатом, іноді – з ініціативи і за підтримки вищої аристократії.

Все ж варто зауважити, що історики не зіґнорували український напрямок серед шляхти в російських губерніях повністю, полюбляючи наводити приклади Володимира Антоновича й Тадея Рильського навіть на рівні підручників.

Набагато складнішою є проблема ставлення до українського національного руху середньої та вищої аристократії. Проблема залишається відкритою.

Шляхта польська?

Ще під час революції 1848 р. троє галицьких аристократів зголошувалися в єпископа Григорія Яхимовича з проханням про перехід у грецький обряд, що в тодішніх умовах означало б прийняття ними української національної ідентичності. Однак той їм відмовив, аргументуючи своє рішення тим, що, мовляв, русини своєї шляхти не мають і не потребують [6] (хоч така логіка не перешкодила йому прийняти баронський титул). Ймовірно, одним із них був князь Лев Сапіга (1803-1878) – довголітній маршал Галицького сейму. В 1861 р. з ідентичною ідеєю виступив його син Адам – легендарний провідник польської демократії. Сапіги інспірували або брали активну участь в усіх спробах польсько-українського порозуміння другої половини XIX ст. Що більше, є інформація, що в означені дні тижня сім’я князя Адама розмовляла українською. Ще далі пішов його син Лев (1856-1893), є свідчення, що саме він претендував на корону проектованого Бісмарком 1888 р. «Київського королівства» [8]. Варто також пригадати, що молодший брат кн. Лева Адам Стефан (в майбутньому – єпископ краківський і кардинал), згідно спогадів Мар’яна Роско-Богдановича, у той час готувався до кар’єри в греко-католицькій церкві [9], натомість граф Станіслав Шептицький на початку першої світової війни – на командира легіону Українських Січових Стрільців [10].

Так само Дідушицькі демонстрували симпатії до українськости. Черговим членом трійці, яка в 1848 р. зголошувалася в єпископа Г. Яхимовича, був граф Володимир Дідушицький (1825-1899) – щедрий меценат польських та українських вчених та митців у Галичині, фундатор природничого музею у Львові [11]. «Сім’я гр. Володимира і Тадея Дідушицьких, – згадував О. Барвінський, – хоч вже була латин[ського] обряду і дома між собою говорила по-польськи, мала почуття колишньої приналежності до україн[ського] народу (покійний говорив усе: “я Дідух!”), а в 1848р., як знаю з переказу, зголошувався з деякими іншими панами у єпископа-суфрагана Яхимовича, що бажають вернути на наш обряд» [12]. Граф Войцех Дідушицький, (1848-1909), знаменитий галицький ексцентрик, польський політик і австрійський державний діяч, також неодноразово висловлювався на користь підтримки українських політиків. У 1885р. він інспірував спробу порозуміння з ними зі свого боку, спритно використавши сферу археології, а саме сенсаційні відкриття українських археологів у Галичі [13].

Ще далі пішов Казимир Дідушицький (1812-1885), який 1882 р. кілька разів говорив про своє бажання перейти на східний обряд гр. Станіславові Поляновському. Занепокоєний гр. С. Поляновський відразу повідомив про це барона Флоріяна Зємялковського, міністра Галичини. 14 листопада 1882 р. він писав: «Дідушицькі вар’юють далі, а Казьо на чолі. Промову Войцеха до виборців знаєш, той вже прямо говорить про руську шляхту, а Казьо вчора сказав мені: русинам бракує шляхти, ми зобов’язані самі оголосити, що є руською шляхтою» [14].

1885 р. з занепокоєнням доносив у Відень про зацікавлення аристократів українським національним рухом намісник Галичини Пилип Залєський, і з симпатією – галицький народовець Юліян Целевич Олександрові Кониському в Київ. Того ж року якийсь Федір Васькевич заповів «Народному Дому» у Львові два свої земельні маєтки в с. Білки і Костенів, що коштували 150 тис. золотих ринських, а на початку ХХ ст. «Просвіта» отримала щедрий дар від Михайла Малецького, власника сіл Вощанець та Угерське, – 200 тис. корон [18].

Українську ідентичність обрав граф Михайло Тишкевич (1857-1930) – дідич, митець, історик, політик, керівник делегації УНР на Паризькій мирній коніференції в 1919-1921 рр. [19]. Істотний вплив на український національний рух справив В’ячеслав Липинський (1882-1931) – фундатор державницького напрямку української історіографії, політик, ідеолог-монархіст, професор Українського наукового інституту в Берліні (1926-1927), працями якого українська інтелігенція зачитувалася особливо в міжвоєнний період. Обґрунтовував ідейні підстави українізації шляхти, з цією метою 1909 р. заснував у Києві «Przegląd Krajowy» (виходив до 1910 р.). Так само як М. Тишкевич, на підставах українського патріотизму пробував творити політичні партії. Йому вдалося заручитися підтримкою певної частини дідичів, хоча цей рух масовим не став [20].

Серед представників вищої аристократії, які обрали українську ідентичність, А. Зємба назвав ще барона Казимира Ґужковського. К. Ґужковський (1864-1919) – син покутського дідича, закінчив академію австрійського генштабу. Під час першої світової війни – майор уланів, комендант залізничних станцій у Перемишлі та Самборі, полковник, староста Сокальського і Дрогобицького повітів. Зацікавився українським національним рухом під впливом В. Липинського. Належав до близького оточення архикнязя Вільгельма Габсбурґа (Василя Вишиваного) [21].

Очевидно, осіб із подібними поглядами були більше, хоча вони напевно не становили більшості.

Продовження читайте тут

[1] Бовуа Д. Битва за землю в Україні. 1863-1914. Поляки в соціо-етнічних конфліктах. Київ, 1998. с. 180.

[2] Українська фракція Галицького крайового сейму. 1861-1914. Львів, 2018.

[3] [Horoszkiewicz Julian]. Gente Ruthenus, Natione Polonus – podstawa zgody w narodzie. Lwów, 1871.

[4] Кріль М., Лешкович Н. «Товариство руської шляхти в Галичині» і його діяльність // Дрогобицький краєзнавчий збірник, 2006. Вип. 10. С. 702-733.

[5] Павлишин О. Соціально-політичний портрет українського проводу Галичини та Буковини в революції 1918-1919 // Україна модерна, 2000. №4-5. с. 215.

[6] Kozik J. Między reakcją a rewolucją. Studia z dziejów ukraińskiego ruchu narodowego w Galicji w latach 1848-1849. Warszawa-Kraków, 1975. s. 190.

[7] Kieniewicz S. Adam Sapieha (1828-1903). Lwów, 1939. s. 354.

[8] Чорновол І. Галицька шляхта і проект «Київського королівства» канцлера Бісмарка // Чорновол І. Нариси з історії Галичини. Львів, 2017. С. 179-201.

[9] Rosco-Bogdamowicz M. Wspomnienia. T.1. Kraków, 1959. s. 198.

[10] Українські Січові Стрільці. Репринт 1935р. Львів, 1991. с. 19.

[11] Karolczak K. Dzieduszyccy. Dzieje rodu. Linia poturzycko-zarzecka. Kraków, 2001.

[12] Барвінський О. Спомини з мого життя. Т.3-4. Нью-Йорк – Київ, 2009. с. 769. Див. також опис балу львівської аристократичної сметанки у формі гуцульського весілля в палаці гр. Володимира Дідушицького у Львові у спогадах М. Роско-Богдановича, с. 276-277.

[13] Чорновол І. Володимир Антонович, граф Войцех Дідушицький і Археологічний з’їзд у Львові 1885р. // Wielokulturowe środowisko historyczne Lwowa w XIX i XX w. Tom III / Red. J.Maternicki, L.Zaszkilniak. Rzeszów, 2005. С.211-230.

[14] Центральний державний історичний архів у Львові. Ф. 93. Оп. 1. Спр. 54. Арк. 133.

[15] Щурат В. Наші політичні партії в 1885р. в офіціяльному освітленні // Альманах «Нового часу». Львів, 1939. С. 37-43.

[16] Інститут літератури ім. Т.Шевченка НАН України (далі – ІЛ). Ф. 77. Спр. 126. Арк. 159. «Шляхта надумуєсь видавати єще окремий орган з феодальною програмою, як Przegląd [Polski]. Деякі з шляхти, давніх руських родів, ходять уходити за русинів і відшибаються щораз дальше від табору польських шовіністів».

[17] Franko I. Z Rusi halickiej. Powstanie i dalsze losy «Narodnego Domu». Statut jego i krytyka jego zarządu // Kraj. Sankt-Peterburg, 1885. № 33.

[18] Zięba A. W sprawie genezy Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku // Polska Akademia Umiejętności, Wydział Historyczno-Filozoficzny, prace Komisji Wschodnioeuropejskiej. T. I.: Metropolita Andrzej Szeptycki. Studia i materiały. Kraków, 1994. s. 59.

[19] Гентош Л. Листи Симона Петлюри до графа Михайла Тишкевича // Україна модерна. №1. Львів, 1996. С.157-171.

[20] Липинський В. Студії. Т.1: Історично-політологічна спадщина і сучасна Україна / Ред. Я. Пеленський. Київ, 1994; Bogdan Gancarz. «My, szlachta ukraińska…» Zarys życia i działalności Wacława Lipińskiego. 1882-1914. Kraków, 2006.

[21] Липинський В. Барон Казимир Гужковський // Хліборобська Україна, 1920-1921. Кн. ІІ, ІІІ, IV. с. 255-256.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Чорновол

Ігор Чорновол

Доктор історичних наук

Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Франка (1990) та аспірантуру при відділі нової історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (1994). З 1994 по 2020 – науковий співробітник Інституту українознавства ім. І Крип’якевича НАН України. Гостьовий професор Гарвардського університету (2004) , Центрально-Європейського університету (2005-2006), Колумбійського університету (2007-2008). Журналіст, модератор популярних рубрик «Люди Львова» та «Galicia incognita» «Львівської газети» (2004-2008, 2012-2014), «РетроДіло» інформаційного порталу «Діло» (з 2019 р.).

Автор книг «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.» (2000), «Українська фракція Галицького крайового сейму» (2002, 2010, 2018), «100 видатних львів’ян» (2009, 2020, номінація на «Книгу року» 2009 р.), «Компаративні фронтири: світовий та вітчизняний вимір» (2015).

Інтелектуальні зацікавлення: порівняльна історія, епоха fin-de-siècle, теорія фронтирів, регіональна і локальна історія, історія Галичини.

Читайте також: