Шляхта та український національний рух XIX століття (II)

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
галицька шляхта

Першу частину читайте тут

Ігор Чорновол

Тож що послужило стимулом до українізації принаймні цих представників аристократії?

Про зацікавлення аристократами українським національним рухом писав ще М. Драгоманов. Він пояснював це явище так: «Польські магнати, які мали маєтки в Галичині і на Волині, часто походили із старих руських родів. Значний вплив на пробудження симпатій до свого народу мали історичні традиції, пісні, спогади, задоволення із старожитності роду і т.п. Що більше, соціальні конфлікти між сільською людністю та магнатами були не такі сильні, як між дрібною шляхтою і селянами. Крім того, в той період магнатсько-клерикальні партії, переслідуючи власні користі, змагали до децентралізації, підтримували федералістів і навіть не виступали проти розширення виборчого права. Власне ці складні обставини вплинули на те, що польські магнати Владислав Санґушко, Адам і Альфред Потоцькі, Лев і Адам Сапіги та Юрій Чарторийський неодноразово виражали бажання порозумітися з українцями» [1].

Справді, приклади інших європейських країн свідчать про те, що з усіх станів саме аристократія була найбільше опірна на шовінізм. У нашому випадку в підставах ідентичності аристократів лежала концепція «gente Poloni, natione Rutheni». Цю формулу винайшов ще в XVI ст. Станіслав Оріховський з Перемишля – поет і публіцист епохи пізнього Відродження. Вона була своєрідним компромісом між територіальним патріотизмом та приналежністю до польської «політичної нації» тодішньої руської шляхти [2].

Покійна Річ Посполита спромоглася сформувати єдине й водночас багатоетнічне інформаційне поле, яке продовжувало функціонувати ще й у ХІХ ст. В період романтизму, коли народна традиція набувала особливої вартості, територіальний патріотизм зміцнився. Ймовірно, саме тоді рецепція Люблінської унії як федерації Польщі й Литви збагатилася руським членом.

На погляди вищої аристократії істотно впливала також генеалогія. Саме завдяки родичанню з Рюриковичами або Ольґердовичами вона займала найвищі щаблі в суспільній ієрархії своєї доби. Дідушицькі, згідно генеалогічної легенди, походили від брата короля Данила. Санґушки дійсно були нащадками Любарта Ґедиміновича, монарха Волині в XIV ст. Серед предків Сапіг був енергійний литовський канцлер Лев Сапіга, з яким пов’язані найбільші польсько-литовсько-руські перемоги над Москвою на початку XVII ст.

Очевидно, родичання з монархічними родами давало підстави до зневажливого ставлення до «мазурської шляхти». «Роди польських аристократів не можуть рівнятися з родами українськими, як Острозькі, Вишневецькі, Ходкевичі, Олельковичі, Санґушки і т.д. Це самі польські історики признають», – писав М. Тишкевич [3]. Предметом особливої гордості гр. Яна Шептицького (графський титул отримав лише 1871 р.) були його предки: троє греко-католицьких єпископів (хоч у Галицькому сеймі він здебільшого голосував проти жадань греко-католицького духовенства) [4]. Навіть представники менш значних шляхетських родів були схильні до пошуків зв’язку з Рюриком чи Ольґердом або, як тоді казали, «роксоланів мали в голові».

Останнє твердження М. Драгоманова стосується політичної сфери. Відомо, що в XIX ст. польський націоналізм не змагав до відбудови держави в дусі «ein Reich – ein Volk – ein Führer». Немає жодного сумніву, що якби котресь із польських повстань перемогло б, то Польща відродилася б у формі федерації з Литвою й Україною [5]. М. Драгоманов, найправдоподібніше, мав на увазі так звану «резолюційну кампанію» в Галицькому сеймі (1868-1872), метою якої було розширення автономії. У той час польська більшість прагнула заручитися підтримкою української меншості завдяки організації урочистостей у Львові з оказії 300-річчя Люблінської унії [6] та інспірацією в Сеймі угодової акції з «Руським клубом» [7]. Це була кульмінація федеративної концепції в польському політичному середовищі.

Крім того, частина шляхти добачала архаїчність моделі «gente Rutheni, natione Poloni» та передбачала небезпеку підсилення класових конфліктів рисами націоналізму. Так, В. Липинський писав: «Між сучасною польськістю і нашим народом, що відроджується, вибирати мусимо»; «Пам’ятаймо, що “розкуються незабаром заковані люде”, що якщо не зараз, то завтра вони нас про наші вчинки будуть питати» [8]. Так само мислив гр. М. Тишкевич: «Не можна мати дві вітчизни одночасно» [9].

Але якщо підстави для українізації вищої аристократії дійсно були істотні, чому ж вона не зукраїнізувалася – за чеським взірцем, наприклад?

Суть проблеми полягає в тому, що в уяві діячів XIX ст. «поляк» означало те ж, що й «пан» або «шляхтич». Зрештою, з усіх станів Речі Посполитої лише шляхта посідала привілей приналежності до «політичної нації». Зовсім курйозною була ситуація в етнічно польській Західній Галичині. Місцевим селянам слово «поляк» асоціювалося з панщиною, часами безправ’я і шляхетської сваволі. Тому ще на початку ХХ ст. вони старалися відмежуватися від таких ненависних собі «поляків». Під час повстання в 1846 р. навіть дійшло до катастрофи, коли селяни мордували повстанців-шляхтичів чи не з більшою жорстокістю, ніж це робили гайдамаки в 1768 р. Лише від своїх дітей, що ходили до школи, селяни-мазури зі здивуванням довідувалися, що є поляками [10]. Взаємна ворожнечу шляхти й селянства в XIX ст. навіть спричинила появу в польському політичному середовищі концепції про дві цивілізації – селянської, з одного боку, та панської, з іншого [11].

Варто згадати також про конфлікти між шляхтою та духовенством (в тому числі з духовенством латинського обряду), кульмінацією якого був внесок гр. Адама Потоцького 1866 р. в Галицькому сеймі про позбавлення духовенства виборчого права [12]. Напруга відбилася також у відомому прислів’ї про русинів як про «хлопів та попів», а також у трактуванні українського руху як соціального, а не національного явища. У дійсності в середовищі греко-католицького духовенства не бракувало священиків, гордих власними шляхетськими гербами, як, наприклад, численних Левицьких гербу Рогаля [13]. Все ж здебільшого духовенство легковажило власним шляхетним походженням. Микола Антоневич, син греко-католицького священика, називав себе «польським шляхтичем» з іронією [14]. Натомість Євген Олесницький, охоче описуючи власну генеалогію (між іншим, був споріднений з єпископом краківським XV ст. Збіґнєвом Олесницьким), водночас з жалем стверджував про повну байдужість до шляхетських клейнотів не лише власних родичів, а й більшості українського духовенства й інтеліґенції [15].

Саме цими обставинами слід пояснювати відмову єпископа Г. Яхимовича галицьким аристократам.

До рівня ідеології стереотип «пана поляка» і «селянина українця» підніс М. Драгоманов. Цей лівобережний шляхтич ще на початку 1870-х допровадив до ізоляції від київської «Старої Громади» банкіра Рубінштейна та гостро критикував інших її членів, які займалися підприємництвом [16]. Створив доктрину українського національного руху, згідно якої кожний соціаліст, що діяв на Україні, обов’язково мусить бути українським патріотом, і навпаки – кожний патріот обов’язково мусить бути соціалістом [17]. Натомість до наукового рівня ідею української селянської нації підніс М. Грушевський, який одного разу навіть сказав О. Барвінському: «Ми щасливі, що не маємо шляхти!» [18]. Так остаточно українські політики закрили аристократам доступ до українського національного руху. Щоправда, О. Барвінський ще пробував боротися з подібними поглядами, проте з авторитетом М. Драгоманова й М. Грушевського конкурувати був не в стані [19].

Тож трансформований в наукову концепцію української селянської нації М. Драгоманова – М. Грушевського стереотип «пана-поляка» мав за наслідок зовсім не натуральне відмежування від українського національного руху аристократії.

Зрештою, навіть В. Антонович та В. Липинський потерпали на брак довір’я до себе. Страждаючи на докори «роздертого сумління», існували, як і багато інших, на марґінесі середовищ: не лише українського та польського, а іноді навіть російського й турецького [20]. Як іронізував над самим собою православний вихованець польської культури Б. Познанський,

По іменю Борис з ляхами,
Я був схизматом між панами,
По отчеству (Станіславович. – І.Ч.) між москалями
Я був поляком [21].

Та з іншого боку, якщо навіть проіґноруємо участь в українському русі представників вищої та середньої аристократії, то не зможемо так вчинити з дрібною шляхтою. Тож у XIX ст. шляхта відігравала провідну роль не лише в польському, а й українському національному русі. Зрештою, крім Т. Шевченка, не пригадую собі жодного іншого українського діяча тієї доби селянського походження. Щоправда, в Галичині таких було більше, хоча в порівнянні з представниками шляхетських родин вони становили абсолютну меншість.

[1] Hornowa Elżbieta. Problemy polskie w tworczości Michała Drahomanowa. Wrocław – Warszawa – Kraków – Gdańsk, 1978. s. 133.

[2] Яковенко Н. Gente Ruthenus Natione Polonus – зміст і еволюція поняття // В’ячеслав Липинський. Студії. Т.1. С. 97-102; Zięba A. Gente Rutheni, nacione Poloni. Z prolematyki kształtowania się ukraińskiej świadomości narodowej w Galicji // Polska Akademia Umiejętności, Wydział Historyczno-Filozoficzny, prace Komisji Wschodnioeuropejskiej. T.II. Kraków, 1995. S.62-77.

[3] Тишкевич М. Уривки з спогадів // Літературно-науковий вісник. Львів, 1928. Кн. ІІІ. c. 229.

[4] Zięba A. W sprawie genezy Romana Szeptyckiego o zmianie obrządku. s. 57.

[5] В контексті сьогодення особливо курйозною є, можливо, заява, зроблена графом Левом Жевуським під час гострої полеміки з українськими політиками під час революції 1848 р.: «Якщо руська народність дійсно існує, то цим самим правом їй належить самостійність, як кожній іншій. Якщо вона лише сфабрикована, патентована, отож, буде то визнана самостійність частини однієї частини Польщі, нічого більше». Ludwikowski L. Szkice na temat galicyjskich ruchów i myśli politycznej (1848-1892). Kraków, 1980. (Zeszyty naukowe Uniwersytetu Jagiellońskiego, DLXXXXVII, prace z nauk politycznych, zeszyt 15). s. 18.

[6] Sierżęga Paweł. Obchody rocznicy Unii Lubelskiej na terenie Galicji w 1869 roku // Galicja i jej dziedzictwo. T.15: Działalność wyzwoleńcza. Rzeszów, 2001. s. 146-199.

[7] Там само.

[8] Lipiński W. Szlachta na Ukrainie. Udział jej w życiu narodu ukraińskiego na tle jego dziejów. Kraków, 1909. s. 68, 69, 86.

[9] Тишкевич М. Op. cit., 1928. Кн. V. c. 35. Див. також: Stempowski Stanisław. Pamiętniki. 1870-1914. Wrocław, 1953. С. Стемповський (1870-1952) – дідич з Подільської губернії, міністр охорони здоров’я в уряді УНР (1920).

[10] Molenda Jan. Chlopi – Naród – Niepodległość. Kształotowanie się podstaw narodowych i obywatelskich chłopów w Galicji i Królestwie Polskim w przededniu odrodzenia Polski. Warszawa, 1999.

[11] Kulak Tereza. Jan Ludwik Popławski. 1854-1908. T.1. Wrocław, 1989. s. 444-446.

[12] Pałosz Józef. Sprawy kościelno-polityczne na forum Sejmu krajowego w okresie austriackiego «Kulturkampfu» (1861-1874) // Studia historyczne. Rocznik XXVIII. Zeszyt 3. Kraków, 1985. s. 371-373.

[13] У 1870 р. посол Галицького сейму о. Іван Левицький назвав кн. А. Сапігу «дуже добрим і розумним паном, бо і як же ж інакше думати, коли то наш князь, потомок Ґедимінув». Stenograficzne sprawozdania z pierwszej sesji trzeciego peryodu Sejmu krajowego Królestwa Galicji i Lodomerji wraz z Wielkiem Księstwem Krakowskiem w roku 1870. s. 198-200. У покоях дому Лева Левицького (1830-1906), декана в Перегінську, висіли образи його шляхетних предків, між ними був також певний граф Біберштайн. Сам панотець вимагав від селян, щоб вони до нього зверталися не інакше, як «прошу ясної коруни отця декана». Див: Лариса Крушельницька. Рубали ліс… Спогади галичанки. Львів, 2001. c. 119.

[14] Антоневич Н. Наше нынешнее положение. Ч. II. Львов, 1910. c. 79.

[15] Олесницький Є. Сторінки з мого життя. Ч. 1-2. Стрий, 2007. c. 35.

[16] [Володимир Порський-Міяковський]. З оповідань Ореста Івановича Левицького // Науковий збірник Української вільної Академії Наук у Сполучених Штатах Америки. Т. 1. Новий Йорк, 1952. c. 107; Кістяківський O. Щоденник. Т. 2. Київ, 1995. c. 430-431.

[17] Грицак Я. Ідейно-політична еволюція Франка: спроба оцінки // Матеріали засідань Історичної та Археологічної комісій Наукового Товариства ім. Т. Шевченка у Львові (лютий 1992 – жовтень 1993 р.). Львів, 1994. с. 63-64.

[18] Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Ф. 135. Спр. 46 (Барвінський О. Спомини з мого життя. Ч. VI). с. 37.

[19] Ibid. с. 37, 65.

[20] Михайло Чайковський (1804-1886) – нащадок гетьмана Івана Брюховецького, яскравий представник «української школи» польської літератури, що марив про відновлення Запорізької Січі, відомий з організації козацького полку турецької армії під час Кримської війни. Перейшов на іслам та змінив своє ім’я на Садик-паша. 1873 р. просив царя про помилування, отримав маєток на Лівобережній Україні, перейшов на православ’я. Життя закінчив самогубством. Отець Іполіт Терлецький (1808-1888) – учасник польського повстання 1830 р., великий ентузіаст патріархату Греко-католицької Церкви, також просив царя про помилування. 1872 р. перейшов на православ’я і за якийсь час навіть став архімандритом. Іван Лисяк-Рудницький. Іполіт Володимир Терлецький; Козацький проект Міхала Чайковського під час Кримської війни: аналіз ідей // Лисяк-Рудницький І. Історичні есе. Т. 1. Київ, 1994. с. 221-264.

[21] Воспоминания Б. С. Познанского // Украинская жизнь, 1913. № 1. с. 28.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Чорновол

Ігор Чорновол

Доктор історичних наук

Закінчив історичний факультет Львівського університету ім. І. Франка (1990) та аспірантуру при відділі нової історії Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (1994). З 1994 по 2020 – науковий співробітник Інституту українознавства ім. І Крип’якевича НАН України. Гостьовий професор Гарвардського університету (2004) , Центрально-Європейського університету (2005-2006), Колумбійського університету (2007-2008). Журналіст, модератор популярних рубрик «Люди Львова» та «Galicia incognita» «Львівської газети» (2004-2008, 2012-2014), «РетроДіло» інформаційного порталу «Діло» (з 2019 р.).

Автор книг «Польсько-українська угода 1890-1894 рр.» (2000), «Українська фракція Галицького крайового сейму» (2002, 2010, 2018), «100 видатних львів’ян» (2009, 2020, номінація на «Книгу року» 2009 р.), «Компаративні фронтири: світовий та вітчизняний вимір» (2015).

Інтелектуальні зацікавлення: порівняльна історія, епоха fin-de-siècle, теорія фронтирів, регіональна і локальна історія, історія Галичини.