Велика Пародія

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Велика Пародія

Ігор Загребельний

В історії традиціоналістичної думки існує поняття Великої Пародії. У першу чергу цим поняттям послуговувався метр філософії традиціоналізму Рене Ґенон.

Коротко концепцію Великої Пародії можна пояснити таким чином. Якщо особливістю основної частини «антитрадиційної» епохи є ставка на принципи, протилежні принципам традиційного суспільства, то завершальний етап цієї епохи відзначається імітуванням, а не запереченням традиційних принципів.

Пророкуючи прихід Великої Пародії, Рене Ґенон передусім мав на увазі утвердження карикатурної «духовності». Ця псевдодуховність, поверхнево справляючи враження протилежності раціоналізму та матеріалізму Нового часу, насправді мала довершити їхню ціль – віддалення людини від традиційного духовного життя. Предтечею «духовності» Великої Пародії Ґенон називав спіритуалізм і подібні течії межі XIX і XX ст.

Щойно змальована логіка у дечому перегукується з запропонованою американським мислителем Серафимом Роузом концепцією нігілістичної діалектики (сам Роуз у процесі інтелектуальних пошуків зазнав чималого впливу Ґенона). Нігілістична діалектика полягає у тому, що руйнівний процес складається з ланцюжка заперечень: коли одна система ідей та породжених ними обставин стає дискредитованою, на противагу їй виникає інша, проте ця нова система, хоч і заперечує попередню, насправді лише поглиблює породжену нею кризу.

Якщо узагальнити концепцію Великої Пародії, вивести її матрицю, ця матриця виявиться релевантною для інтерпретації багатьох речей нашої дійсності включно з масштабними політичними реаліями, зокрема – станом речей та тенденціями у Європі.

Фундаментальним рівнем утвердження Великої Пародії є, звичайно ж, область світогляду.

Скажімо, виразною рисою Нового часу можна назвати антропоцентризм. Антропоцентризм прийшов на зміну середньовічному теоцентризму. В умовах останнього людина була вбудована в ієрархічну систему, займала одну зі сходинок градації сущого за рівнем його благородності: Бог – нематеріальні інтелектуальні істоти (янголи) – матеріальні інтелектуальні істоти (люди) – сенситивні істоти (тварини) – вегетативне суще (несенситивні живі організми) – нежива матерія (звісно, ієрархія людей та янголів становить окреме питання, але наразі не будемо на нього відволікатися).

Знаходячись вище за решту матеріального сущого, людина, проте, була позбавлена вкрай утилітарної настанови відносно нього. Справді: тварини, рослини і всі скарби землі створені для людини. Та водночас вони мають певну самоцінність як справа рук Творця, є тим, на чому знаходиться Його печать. Зрештою, людина має «порати і доглядати землю» (Пор. Бут. 2:15), бути для світу природи свого роду монархом, який піклується про підданих. У Новому часі, займаючи місце Бога, людина опиняється серед царства бездушної матерії, єдине призначення якої – бути об’єктом нещадної експлуатації знаряддями науки та техніки.

І ось у другій пол. XX ст. починають лунати гучні голоси про те, що людина має радикально переглянути своє ставлення до природи. Ба більше, антропоцентричні ідеологічні проекти виявляються дискредитованими й інтелектуально спорожнілими – стають немов та белетристична книжечка, яку можна прочитати лише один раз. Здавалось би, людство звільняється від самообожнення, під тиранією якого знаходилося пів тисячоліття, водночас завдаючи масштабної шкоди навколишньому світу. Але відхід від антропоцентризму не означає повернення до теоцентризму. В межах сучасного екологізму замість повернення до згаданої ієрархічної моделі людина кидається з одних крайнощів в інші.

Ідеї та практики цілковитої нівеляції відмінностей між людиною та рештою природи є різними: від радикальних закликів до самознищення людства з метою порятунку планети до новітніх способів поведінки з трупами, метою яких є засвідчити посмертне «злиття з природою». Та можна бути певними: сучасний екологізм розпрощався з людиною як цінністю (звісно, існує ймовірність, що фетиш прав людини продовжуватиме існувати і надалі, проте це не змінює ситуацію радикальним чином; зрештою, «права людини» – чудова відправна точка для детронізації людини скажімо завдяки дискурсу «прав тварини»).

З огляду на те, як екологізму сприяють «сильні світу цього», він може претендувати на статус провідної релігії найближчого майбутнього, яка обслуговуватиме інтереси цієї ж олігархії у її прагненні збудувати глобальну імперію. Якраз це прагнення – наразі частково реалізоване – послужить нам за основу для інтерпретації політичних реалій сьогодення.

Згадана глобальна імперія – ніщо інакше як пародія на універсалізм середньовічної Європи. Як і в випадку з теоцентризмом, кінець цьому універсалізму було покладено на світанку Нового часу (хоч, звичайно, агонію того, що об’єднувало Європу, можна було спостерігати аж до Першої світової війни). Аби краще усвідомити відповідний вимір Великої Пародії, пригадаймо, що саме робило єдиною середньовічну Європу.

Перш за все варто згадати ідею імперії. Середньовічна Європа не просто існувала на руїнах Римської імперії – вона будувалася як спроба цю імперію відтворити. Довготривале об’єднання всіх європейських теренів під владою одного-єдиного імператора так і не було здійснене (Імперія Карла Великого як дійсна цілісність проіснувала менше століття), і на практиці Європа являла собою множину королівств, менших за рангом феодальних утворень та, зрештою, республік. Одначе всю політичну історію середньовічної Європи пронизує мотив імперської спадковості, translatio imperii.

Попри державний плюралізм Європу об’єднували «наднаціональні» еліти. Між собою могли ворогувати феодали одного невеликого регіону. Одначе для аристократа з заходу Франції такий же аристократ зі сходу германських земель був ближчим, ніж французький міщанин чи селянин – станова свідомість була вищою за регіональну. Коли котресь із королівств спіткало нещастя вигасання правлячої династії, трон міг дістатися представнику роду, володіння якого знаходилися за пару тисяч кілометрів.

Ще виразнішим універсалістським характером у часи Середньовіччя володіла духовна й інтелектуальна еліта. Було чимось звичним народитися на Апеннінському півострові, здобути освіту в германських землях і зайняти професорську кафедру у Парижі або єпископську – у Кентербері. Зрештою, універсалізм середньовічної Європи спирався на релігійну єдність як таку (тут задля зручності винесу за дужки нюанси, пов’язані з візантійським християнством, – і з самою Ромейською імперією, і з народами континентальної Європи, що прийняли від неї християнство та ряд культурних рис). Європа осмислювалася як Christendom, терени, які замешкував єдиний «християнський народ». Цей універсалізм доповнювало домінування латини як сакральної мови, мови науки і, значною мірою, мови державного життя та світської літератури.

Змальований універсалізм не ніс із собою уніфікації, зокрема стирання етнічних відмінностей. Становлення феодальних держав зруйнувало систему племінного поділу, проте під владою імператорів, королів та князів бурлило етнічне різноманіття, існувала барвиста мозаїка мов, діалектів та регіональних ідентичностей. Приналежність до універсальної релігії з централізованою церковною структурою легко сусідила з різноманіттям місцевих законів та звичаїв.

Універсалізм та плюралізм мирно співіснували зокрема тому, що були організовані в ієрархічну систему, образ якої диктувався релігійним світобаченням. Цю систему можна уявити як спрямований догори трикутник, верхня точка якого позначає Бога як недосяжний принцип усього сущого, неоплатоністичне Єдине. У межах такого трикутника існує трапеція, верхня основа якої позначає максимум наближеності матеріального світу до Єдиного. Ця трапеція – множина людей, що живуть на землі і є організованими у дві спільноти: світське суспільство і земну Церкву.

Градація у межах змальованої трапеції враховує подвійну ієрархію: духовну та світську. Церква є досконалішою, онтологічно вищою за світське суспільство спільнотою, а тому церковні ієрархи, будучи особливим чином включеними у надприродний порядок, знаходяться у трапеції найвище. За ними слідує світська ієрархія: від імператорів та королів до баронів і звичайних лицарів. Найближче до нижньої основи трапеції знаходиться величезна маса неблагородних людей (звісно, зі своїм ієрархічним поділом).

Чим ближчою до верхньої точки буде лінія, якою перетинається трикутник, тим ця лінія буде коротшою. Відтак чим вище (ближче до Єдиного) в ієрархічній системі знаходитиметься певна група, тим властивішим для неї буде універсалізм. Але цей універсалізм ніяк не суперечитиме плюралізму, який є цілком легітимним для нижчих рівнів.

Оця градація рівнів простежувалася і на індивідуальному антропологічному рівні самих представників еліти. Приналежність до роду і «малої батьківщини» становила сутнісну складову людського існування. Якими піднесеними не були б міркування Ангельського Доктора і якими далекими не були мандрівки, пов’язані з його духовним та інтелектуальним служінням, в історію він усе одно ввійшов як Тома з Аквіну. Шляхетні роди розросталися, військові подвиги та ласка монархів дарували їхнім представникам посілості в різних регіонах, а то й у різних королівствах, але їхню славу чи, подекуди, ганьбу, супроводжувала вказівка на родове гніздо. Феодал, будучи рівнею феодалу з іншої країни, пов’язувався мереживом зв’язків із підвладними селянами, долею яких опікувався. Що вже говорити про монархів, які мусили бути «батьками» для підвладного народу. Інакше кажучи, «наднаціональність» еліт була наслідком включеності їхніх представників у вищі порядки існування без знекорінення – принципового виключення з обставин нижчого партикулярного характеру.

У своїй автобіографічній повісті «Без коріння» українська письменниця Наталена Королева так переповідала залишену батьком настанову: «Рід, що віками рахує своє існування, може довільно чи з примусу змінювати місце осідку, землю, нарід, серед якого триває його життя. Це – закон вічного руху, відвічних змін, без яких не було б і самого життя». При цьому батько відзначив як «незмінний» «обов’язок до народу, серед якого живеш». Для Кармен-Альфонси-Фернанди-Естрельї-Наталени, доньки представника древнього східноєвропейського роду Дунін-Борковських та іспанської графині де Кастро Ласерда Медінаселі, дух цієї настанови був достатньо зрозумілим. Та це були всього лише рудименти середньовічного універсалізму. За життя Наталени Королевої Європа сягнула піку «націоналізації».

Сучасні глобалістські процеси спрямовані на подолання національної атомізації – цієї спадщини Нового часу. Але про повагу до плюралізму (на належному йому рівні) у їхньому випадку не йдеться.

Побудова новітньої імперії спирається на існування глобалістських еліт. Напевно, не варто бачити в цих елітах дзеркальну копію еліт середньовічних, зокрема з огляду на чіткий поділ останніх на духовно-інтелектуальну та військово-політичну еліти. Тим не менше, маємо справу зі складно й ієрархічно організованою системою, яка охоплює крупних фінансистів та власників ТНК, лояльних їм політиків і чиновників державного та наддержавного рівнів, інтелектуалів, медійників, армію співробітників неурядових організацій.

Безперечно, демократія і раніше значною мірою була всього лише ширмою для правління певних еліт (слушне визначення Євгена Маланюка: «Що таке демократія? Устрій, при якому уряд переконує, що маси керують самі собою»). Проте глобалізація еліт робить демократію ще більш бутафорною. Розрив між елітами та основною масою населення зростає. Чим не формування світу нової аристократії, складеної із представників крупного капіталу та топ-політиків? Чим не становлення своєрідного вселенського духовенства, яке, проповідуючи зі шпальт, телеекранів та все тих же університетських кафедр, вивищується над пересічними laboratores? Тим паче, з огляду на періодичні успіхи умовно консервативних сил нерідко звучать констатації неефективності «звичайної» демократії.

З цих констатацій логічно слідують, а подекуди вже й звучать ідеї обмеження виборчого права, утвердження «влади компетентних», переходу до «епістократії» тощо. Чим не поворот до концепції «царів-філософів»?

Одначе, як було сказано, oratores і bellatores часів Середньовіччя вивищувалися над масами laboratores в умовах засадничо ієрархічного суспільства, коли нерівність із очевидністю здавалася чимось цілком  справедливим і необхідним. Натомість сьогодні зростання бутафорності демократії спостерігається за умов збереження егалітарних уявлень. Зберігаються й інші характерні риси минулої епохи: заміна релігії на ідеологію й мотив «просвітлення мас», тобто трансформації суспільств засобами соціальної інженерії. Відтак інтернаціональна еліта працює над тим, аби зробити так само інтернаціональними, уніфікованими підвладні маси. Немає сенсу зупинятися над обставинами, які додатково свідчать про тенденцію уніфікації, – такими обставинами як особливості новітніх ідеологічних переконань самих по собі чи принципова відмінність між середньовічною моделлю політичної влади та новочасним етатизмом. Все це досить очевидно.

На Європейському континенті мотором глобалістських процесів є країни-спадкоємниці Імперії Карла Великого: Німеччина та Франція. Назагал ці країни мають статус гегемонів понад тисячу років (за винятком відносно короткочасного домінування Британії та «відсталості» розрізнених німецьких держав у XIX ст.). Новий час із притаманною йому національною атомізацією був підсумований двома світовими війнами, серед провідних мотивів яких знаходилася німецько-французька ворожнеча. Те, що Німеччина та Франція, зберігаючи статус гегемонів, об’єдналися і спільно впроваджують у життя глобалістський сценарій, є дуже виразним знаком часу.

Попри всю згубність змальованої ситуації не можна цілковито виключати можливості того, що стан речей та тенденції, які ми проінтерпретували як Велику Пародію, з часом трансформуються у відродження здорових принципів. Наприклад, нинішнє «розчарування у демократії» попри всі тиранічні загрози, які воно несе, може призвести до цілковитого відкидання спадщини егалітаристських ідеологій і відродження здорового ієрархізму. Парадигма розуміння часу, у якій про Велику Пародію писав Рене Ґенон, була циклічною: Велика Пародія – всього лише фаза занепаду, після якої послідує новий Золотий вік. Що ж, можливо станеться подібним чином, і нас чекає принаймні короткочасне відродження здорових принципів. Одначе поточний динамізм виглядає вельми песимістично і змушує бути пильним, аби знайти альтернативу як Великій Пародії, так і принципам, які їй передували і чиїм номінальним запереченням вона є.

Вперше опубліковано в додатках до книги «Європейські хроніки» (Київ, 2020). Публікується із незначними змінами

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: