«Визвольна війна проти споконвічного ворога»: чи немає чогось кращого?

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp

Ігор Загребельний

Мені не пощастило взяти повноцінну участь у військових подіях 2014-2015 років. Єдиний виняток – рейд на Степанівку у серпні 2014-го.

Для більшості учасників включно зі мною той рейд був відносно легкою прогулянкою. Єдина перестрілка, в яку потрапила основна колона, трапилася під Саур-Могилою і тривала недовго. Справжню сміливість проявили наші розвідники; на жаль, із втратами. 

Та, попри те, що рейд назагал не був чимось героїчним, мене тоді вразили кілька моментів. Один із них полягав у наступному. Добираючись до Степанівки, ми зупинилися в невеличкому селі. Хтось озвучив відстань від того села до офіційного кордону з Росією (досить незначну), й у мене це викликало збудження. Копаючи окоп на окраїні села, я міркував: зараз ми обороняємося, але, як буде на то Божа воля, за якихось десять років чобіт українського вояка буде топтати землю по інший бік кордону. 

Минуло вісім років. Вибухнула повномасштабна війна, її розв’язала РФ, немала частина українських земель перебуває в окупації. Одначе на окремих напрямках нам вдалося не тільки відтіснити ворога за кордон, але й елементарним чином перенести бойові дії на його територію. Я не знаю, яким буде подальший перебіг війни і не знаю, чи наше військово-політичне керівництво прийме рішення про перехід до повномасштабних дій на території противника (а також, власне, не знаю, чи існуватимуть обставини, за яких цей перехід буде можливим і корисним). Проте я переконаний: Україна має відійти від парадигми визволення (або ж антиімперської чи антиколоніальної парадигми). Об’єктивно визволяючи, звільняючи від ворога власну територію, ми водночас повинні утверджуватися в іншій парадигмі – парадигмі натиску, парадигмі амбіцій, що сягають за межі наших кордонів, парадигмі панування.

Одним із ключових елементів парадигми «визволення» є настанова на здобуття та захист негативної свободи – «свободи від» (на відміну від «свободи для»). Ворог у цій парадигмі мислиться як «споконвічний» і абсолютно чужий. Із ним нас пов’язують лише століття «поневолення». Це «поневолення» потрібно припинити, відгородившись від ворога нездоланною прірвою, тим самим забезпечуючи собі негативну свободу. 

Якраз за місяць до вибуху повномасштабної війни я вже писав про невиправданість такого розуміння українсько-російського минулого, і зараз дещо повторюся. Це минуле аж ніяк не можна звести до схеми співіснування двох абсолютно чужих між собою народів-атомів, із яких один, демонструючи свою хижість, намагався поневолити чи знищити інший. Українці та росіяни вийшли зі спільної – середньовічної руської – ойкумени, що покривала собою різний етнічний субстрат. Причому центр цієї ойкумени значною мірою припадав на українські землі, натомість росіяни формувалися на її периферії. Далі, плекаючи у той чи інший спосіб руську традицію, південна Русь та Володимиро-Суздальське князівство/Московія пішли окремими історичними шляхами, і ці відмінності посилили вже наявні етнічні відмінності. 

У середині XVII століття наші історичні шляхи знову зійшлися. Цьому сприяли не тільки прагматичні обставини, але й усвідомлення певної спорідненості з огляду на спільні витоки. Відтак еліти Малоросії-Гетьманщини активно включилися у творення Російської імперії – саме як «своєї» імперії, нехай і не з центром у Києві. Ця імперія не була абсолютним злом і явно не була абсолютно нам чужою. Одначе вона і, тим паче, її московитське ядро містили в собі дуже багато патологій, які врешті-решт призвели до її зникнення і виникнення на її місці СРСР як своєрідної анти-імперії (або ж Антихристової пародії на імперію як таку). 

Того, що відрізняло наших предків від предків росіян, було більш ніж достатньо, аби в епоху модерного націєтворення українці відбулися як окрема нація. Теперішня Москва у божевільний спосіб нехтує реальністю і намагається заперечити наше право бути окремим суб’єктом історії. Та це не єдиний вимір нашого протистояння. Нині ми протистоїмо тому, що прийшло на місце СРСР. Сучасна Росія є згустком патологій та імітацій. Це держава, недостойна використовувати традиційний імперський символ двоголового орла (між іншим, поширений в українській геральдиці). Зрештою, це держава, в якій упослідженими є самі етнічні росіяни. Це ракова пухлина на політичній мапі світу, і мати з нею спільність було б недоречно навіть тоді, якби відмінностей між українцями та росіянами існувало значно менше. 

З огляду на сказане Україна потребує не тільки оборони-визволення. І навіть не одного лише покарання держави-агресора. У Дмитра Донцова є чудове формулювання: «право первородства на Сході Європи», і воно дуже добре підходить для опису альтернативи «визвольницькій» парадигмі нашого протистояння з Москвою. У своїх намаганнях знищити українську державність Росія справді керується не тільки прагматичними міркуваннями та радянською міфологією, але й ідеєю того, що Київ є однією з відправних точок її історії, тож землі навколо нього потрібно «воссоединить». Замість типового «антиколоніального» заперечення історичних зв’язків між Києвом та Москвою необхідно прийняти думку, що ми приречені конкурувати з росіянами якраз через наявність цих зв’язків. Новітня Україна повинна утвердитися у статусі основного спадкоємця середньовічної Русі за правом первородства. Для Москви таке утвердження неприйнятне, і ця обставина сама по собі визначає категоричний характер нашого протистояння. А крім того, як було сказано, ми протистоїмо не повноцінній імперії, а сукупності патологій та імітацій. 

Можна сказати, що ми боремося проти порожнечі, вакууму. Поки що ця порожнеча ховається за фасадом могутності озброєної бензоколонки. Наше завдання – зруйнувати фасад і заповнити вакуум власними амбіціями. Ми вже переконалися, що фасад містить багато бутафорії, хоч недооцінювати ворога безперечно не варто. Теперішня фаза війни навряд чи закінчиться «миттєвим» утвердженням нашого права первородства. Вочевидь, нас чекатимуть наступні фази збройного протистояння, а також інші форми протиборства. Уявити сценарій мирного співіснування суб’єктного Києва та суб’єктної Москви надзвичайно важко, майже неможливо. Ми приречені на подальше протистояння. Вести це протистояння в ім’я власного права первородства куди краще, ніж у межах антиколоніальної логіки. 

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: