Ігор Загребельний
Роджер Скрутон. Консерватизм. Запрошення до великої традиції. Київ, 2022; Роджер Скрутон. Як бути консерватором. Київ, 2024.
Під багатьма кутами зору Україна належить до периферії Західної цивілізації. Йдеться, зокрема, про втілення продуктів розгортання прогресистсько-емансипаторської програми з одного боку та реагування на це втілення – з іншого.
Стосовно останнього, в Україні спостерігається недостатня розвиненість власної консервативної думки, а також замала обізнаність із західними авторами-консерваторами. Серед ініціатив, спрямованих на подолання такого стану речей, слід відзначити здійснене «Нашим форматом» видання книг британського інтелектуала Роджера Скрутона «Консерватизм. Запрошення до великої традиції» (2022) та «Як бути консерватором» (2024). Ця видавнича ініціатива становить собою доволі приємний факт. Водночас вона несе своєрідні ризики. Особливо для тієї категорії читачів, які відчували спрагу за зразками консервативної думки, не маючи за плечима досвіду знайомства з різноманіттям її напрямів.
Скрутонівський консерватизм можна вважати високоінтелектуальним відповідником практичного політичного консерватизму, який є доволі поширеним на Заході, зокрема в англомовних країнах. Але ця відповідність «консервативному мейнстріму» також означає теоретичну слабкість перед властивим мейнстрімом – перед сукупністю панівних ідей та практик, які доруйновують те, що мав би захищати консерватизм.
Скрутон розуміє консерватизм не як позицію, що засадничо оскаржує програму прогресистсько-емансипаторських перетворень, а як те, що вносить у цю програму корективи, які роблять її менш руйнівною. Він пише, що «консерватизм почався скорше як вагання всередині лібералізму, ніж самостійна доктрина та філософія» (Консерватизм. с. 35), «стосунки між лібералізмом і консерватизмом» у його розумінні – «це не цілковитий антагонізм, а скорше симбіоз» (Консерватизм. с. 59). Британський автор визнає легітимність світоглядних трансформацій ранньомодерного часу, зокрема радикальних змін у царині політичної філософії. Його консерватизм не спирається на різке протиставлення Середньовіччя і Нового часу з виразною прихильністю до першого. Ідеї, що народилися на світанку Нового часу, для Скрутона є чимось назагал нормативним, лиш їхня реалізація має бути поміркованою.
До числа таких ідей належать і ті, що складають концепцію суспільного договору. У дійсності поява цієї концепції була лише верхів’ям айсбергу, що спиралося на низку трансформацій. Зокрема, по-перше, на секуляризацію уявлень про природу політичної влади і влади як такої. По-друге, на пов’язане з цією секуляризацією творення підстав для все більшого зростання влади держави. По-третє, на соціальний атомізм – на відмову від розуміння людини як ζώον πολιτικον і її редукування до абстрактного індивіда. По-четверте, на ідею рівності, яка є невідривною від такого редукування. По-п’яте, на творення підстав для руйнування природних і історично сформованих форм соціальної взаємодії (від шлюбу до місцевих громад і станово-професійних об’єднань), а також для свавільного конструювання нових форм (все це – логічний наслідок соціального атомізму).
Здається, Скрутон узагалі не помічає або вдає, що не помічає підводної частини айсбергу й оперує лише його верхів’ям. Концепція суспільного договору для нього – це легітимна даність. Не оскаржуючи її у її генезі, Скрутон лише хоче внести до неї корективи. Точніше, запропонувати власну концепцію під такою вивіскою. Наприклад, він виступає із таким застереженням: «Якщо “договір між живими” не буде сформульовано так, щоб мертві та ненароджені були його частиною, він стане договором про присвоєння земних ресурсів на користь тимчасових мешканців» – «мертві будуть позбавлені права голосу, а ненароджені, для яких мертві є метафізичними хоронителями, будуть позбавлені свого спадку» (Як бути консерватором. с. 37)
У випадку іншого виміру модернізаційних перетворень – капіталізму – Скрутон узагалі виступає палким апологетом. Його тексти наповнені не тільки похвалами на честь «невидимої руки ринку», але й намаганням вписати теоретичні підстави розгортання капіталізму в історію консервативної думки. Так, Скрутон зараховує до числа значимих для консерватизму авторів Адама Сміта, пишучи, що Смітове «бачення громадянського суспільства» «стало центральним концептом для консервативної позиції як в англомовному світі, так і в інших країнах» (Консерватизм. с. 40). З іншого боку, пропонуючи читачам загальний огляд історії консервативної думки, він узагалі ігнорує зразки правої критики капіталізму – навіть коли згадує її представників у зв’язку з іншими аспектами їхньої позиції.
Скрутон намагається дуже тісно переплести консерватизм і капіталізм, не обмежуючись вузькою економічною проблематикою. Наприклад, він пише: «Впливи “невидимої руки” можна спостерігати не лише в економічній сфері. Краса традиційних сіл, побудованих із місцевих матеріалів, є ненавмисним побічним продуктом бажання створити створити тривалий прихисток за найдешевшу ціну» (Консерватизм. с. 44). У згадці про «красу традиційних сіл» можемо побачити щирість консерватизму Скрутона. Водночас цитовані рядки добре показують хиткість підстав цього консерватизму. Адже «невидима рука» насправді є руйнівником, а не творцем тієї краси.
Красу сіл, використання традиційних місцевих матеріалів і загалом локальний характер виробництва та споживання матеріальних благ захищали митні кордони, які проходили не тільки між державами, але й між землями однієї й тієї ж самої країни. Їх також захищав цеховий спосіб виробництва. Все це було зруйновано заради визволення «невидимої руки». І саме ця «рука» створила умови, аби крупні виробники витісняли дрібних – з відповідними наслідками в тому числі й для будівництва. Бо «невидимій руці» не йшлося і не йдеться про красу чи якийсь інший фундаментальний вимір блага. Їй ідеться про збільшення масштабів виробництва, розширення ринків, максимізацію вигоди.
Сказане можна проілюструвати на прикладі будівництва в сучасних українських містах (на жаль, від краси традиційного сільського будівництва у нас майже нічого не залишилося). Красиві будинки XIX – першої пол. XX ст. продовжують зносити. На їхньому місці постають значно гірші або взагалі огидні сучасні будівлі. Причина цього вандалізму – передусім економічна. Ті будинки, які тішать наше око, в економічному вимірі назагал «просто стоять». З них можна отримувати певний прибуток, але цей прибуток буде відносно низьким, адже йдеться про будівлі з одним, двома чи, нехай, чотирма поверхами. Також вони потребують ремонту і цим самим можуть підживлювати виробників та надавачів послуг у відповідних сферах. Але чи варто вкладатися у ремонт будинків із незначною площею? Тому «невидима рука», не рахуючись із красою, зносить історичні будівлі і, стимулюючи будівельну галузь, зводить на їхньому місці багатоповерхові монстри, які приносять високий прибуток. До міської зелені «невидима рука» також немилосердна.
Немилосердним капіталізм також був і є до дуже багатьох інших речей, в тому числі тих, які мали би бути першочерговим предметом захисту сучасного практичного консерватизму. Коли у 2021 році в Техасі було прийнято законодавчі норми, які суттєво обмежували аборти, це рішення засудили близько 80 компаній. Крім звичних цинічних маніпуляцій про «репродуктивні права», їхня спільна заява містила щире зізнання: обмеження абортів шкодить бізнесу. І справді: бізнесу потрібні працівниці, які не вагітніють, а в ідеалі – взагалі є самотніми. Черговий приклад того, як логіка економічної вигоди редукує дійсність – включно з антропологічною. Традиційну самореалізацію, яку жінці пропонують шлюб і материнство, має спіткати та ж доля, що й красу традиційних сіл.
Я вже писав раніше, що окремі «прокапіталістичні» речі, які, зокрема, відстоюють західні мейнстрімні консерватори, за теперішніх умов є слушними. Одначе йдеться про речі, які на сутнісному рівні якраз протистоять логіці подальшого розгортання капіталізму. Ми назагал живемо у світі, створеному капіталізмом. Його в принципі неможливо «вмить» перебудувати на більш органічний. Одначе капіталізм «працює», може бути чимось задовільним, лише тоді, коли його стримувати – застосовувати антимонопольні практики та програми підтримки малого бізнесу, провадити політику повернення виробництва в стилі Трампа тощо.
Коли Скрутон розповідає про красу традиційних сіл, це теж певне стримування капіталізму. Можливо, хтось, прочитавши його рядки, вирішить не залишати свого села чи містечка або ж свідомо переїде до них, покинувши максимальну включеність у капіталістичну систему у мегаполісі. Те ж саме можна сказати про багато інших тез Скрутона, здатних надихнути на певний стиль життя. Одначе, роблячи таким чином вклад у стримування капіталізму, британський інтелектуал у той же час прославляє капіталізм у теоретичній площині.
Назагал тексти Скрутона є хорошою нагодою підкреслити певний конфлікт, що існує між теорією і практикою консерватизму. Практичні зусилля, спрямовані на захист чи відродження того, що справді можна захистити/відродити у найближчій часовій перспективі, навряд чи варто супроводити голосним декларуванням засад, які відповідають глибокому, послідовному консерватизму. І тут якраз може бути корисним «легкий» теоретичний консерватизм на кшталт скрутонівського. Водночас те, що можна назвати послідовним консерватизмом або традиціоналізмом, є цінним саме по собі – попри те, що відстоює принципи, значну частину яких неможливо втілити у сучасному світі, світі, який постав на основі заперечення цих принципів (я писав про це у коротенькому есе «Навіщо традиціоналізм»).
Попри цю «непрактичність» послідовного консерватизму, конфлікт між ним та практичними консервативними зусиллями не є абсолютним. Не будучи складовою масового публічного дискурсу, послідовний консерватизм водночас може надихати і давати орієнтири агентам цих зусиль. Ба більше, без прив’язаності до такого консерватизму легко зійти на манівці. Практичний консерватизм якоюсь мірою був і лишається консерватизмом, що змушений відступати. Але, не маючи за спиною справді послідовного консерватизму, легко перейти від вимушеного відступу до ганебної втечі, коли ворогові без бою здається одна позиція за іншою. Саме це ми бачимо у мейнстрімному західному консерватизмі, зокрема британському.
Втім, тут не місце наводити детальну аргументацію на користь послідовного консерватизму. Тому обмежуся загальною констатацією: видані українською тексти Скрутона презентують лише незначний сегмент консервативної думки. Комусь позиція англійського мислителя може імпонувати. Проте обмежуватися знайомством із нею і на цій основі формувати загальний образ консерватизму означало б іти проти істини – проти того, прагнення до чого є основою консерватизму як такого і, зрештою, проти того, що на фундаментальному рівні закладено в людську природу.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
