Авіньйонський полон 2.0

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Новітній Авіньйонський полон

Ігор Загребельний

1309-1377 роки знані в церковній історії як період Авіньйонського полону Пап.

Своєрідна підтримка Церквою світської влади назагал є слушною. Але для цього, по-перше, влада має бути дійсно владою – «Божим слугою», який щонайменше згідно з природним правом дбає про світські інтереси підданих (а в ідеалі – в умовах достатньо християнізованого суспільства – створює сприятливі умови для реалізації надприродного покликання людини). По-друге, Церква має залишатися Церквою, демонструвати, що вона онтологічно вища за державу і зосереджується на властивій їй місії.

Патологічність ситуації Авіньйонського полону полягала у тому, що стосунок Церкви до держави виходив далеко за межі коронації монарха і нагадування вірним про обов’язок послуху законним розпорядженням законної влади. Папство стало залежним від французьких королів, служачи їхнім світським інтересам.

Щось подібне Церква переживає і нині. Папа, звісно, не мусить користуватися ласкою світських володарів і шукати безпеки та комфорту десь поза Римом у фізичному сенсі. Та й одній-єдиній державі він не мусить служити. Швидше навпаки: якби йому справді доводилося перебувати поза Римом, це був би осередок якоїсь наднаціональної інституції у Брюсселі, Страсбурзі або Нью-Йорку. Чи, як варіант, прославлений у світових ЗМІ о. Лампедуза – важливий пункт трафіку нелегальних мігрантів до Європи, з відвідин якого розпочав свій понтифікат нинішній Папа (саме через цей острів до Європи прибув виконавець нещодавнього теракту у Ніцці). Одначе, попри всі ці відмінності, Папа Франциск справді відійшов від духовного Риму, а Церква стоїть на службі «сильним світу цього». Останні, на жаль, є куди більш далекими від християнства, ніж французькі королі XIV ст.

3 жовтня, якраз за місяць до виборів у США, Папа Франциск підписує нову енцикліку – «Fratelli tutti». Написання і публікація енцикліки є складним процесом. Вочевидь, ця складність посприяла тому, що «Fratelli tutti» містить елементи традиційного соціального вчення Церкви. Та в цілому енцикліка виявилася банальним агітаційним текстом, яскравою демонстрацією того, що Франциск дозволив перетворити себе на Ґрету Тунберг багаторазового використання.

«Fratelli tutti» – це не про застосування двохтисячолітньої традиції соціального вчення до реалій сучасного світу. Це про підігравання силам, що виражають поточний етап розгортання «визвольної» програми, яка вже кілька віків стоїть за нищенням християнської цивілізації.

Коротко кажучи, випадково чи ні опублікована напередодні американських виборів енцикліка стала елементом того, чим Папа Франциск займається вроподовж усього свого понтифікату:  делегітимізації відносно консервативних сил (будь то Трамп чи привладні партії Угорщини та Польщі) та видавання за щось християнське новітнього глобалістсько-лівацького порядку денного.

Я не буду тут відволікатися на пояснення, чому проміграційна позиція Франциска і на теоретичному, і на практичному рівні є далекою від християнства. Або чому критика «націоналізму» чи заклики до «консолідації задля вирішення глобальних проблем» нині є не продовженням традиційного католицького універсалізму, а всього лише литтям води на млин антихристиянських сил, які якраз і контролюють наднаціональні структури і виступають за обмеження державних суверенітетів (чого лише варта нещодавно оприлюднена стратегія Єврокомісії стосовно просування ЛГБТ-ідеології).

Зрештою, ці питання, а також специфіка риторичних вправ, за допомогою яких Франциск намагається видати свої політичні погляди за християнське вчення, становить вельми цікаву тему, і її не личить розглядати поквапом. Тому обмежуся загальною тезою: Папа скористався дуже авторитетною формою висловлення ординарного вчення в рамках своєї заангажованості до глобальних політичних процесів.

Проблема перетворення Церкви на додатковий ідеологічний рупор лівих сил не зводиться до одного лишень Папи Франциска. Йдеться про надзвичайно системне явище. Подібно до того, як ситуацію Авіньйонського полону толерувало аж семеро Понтифіків (якщо рахувати і Григорія XI, який урешті-решт наважився повернутись до Риму), Франциск просто виражає тенденцію, основи якої були закладені задовго до того, як він одягнув кардинальську шапочку.

За останні пів століття Католицька Церква пройшла шлях радикальних світоглядних трансформацій. У суспільно-політичній площині ці трансформації полягали у відмові від власного вчення і його заміні на те, що було продуктом і знаряддям дехристиянізації. Церква змирилася з принципами 1789 року і надихнулася духом року 1968-го, перейнялася прогресизмом та світським розумінням свободи, нарешті – захопилася емансипаторством та культом «пригнічених», який свого часу постав у якості карикатурного наслідування християнства (коротко я зачіпав тему цієї карикатурності у статті «Як християнство стало релігією боротьби пригнічених» та рецензії на книгу Вододимира Єрмоленка «Плинні ідеології»).

Специфіка понтифікату Франциска, будучи помноженою на факт зречення престолу Бенедиктом XVI, породила чимало конспірологічних припущень. Але у світлі згаданої тенденції не так уже й важливо, чи ці припущення виправдані.

Упродовж чотирьох років Папа Франциск послідовно демонстрував агресивну позицію стосовно американського президента Дональда Трампа – політика, який, звісно, є далеким від ідеалу, та все ж, попри величезний спротив, зумів зробити багато хороших із християнської точки зору речей. Натомість, як можна судити з інтенсивності контактів та відсутності критичних реплік, Франциск добре ставиться до Джо Байдена – людини, яка відстоює принципово несумісні з християнством погляди, що не може не відбитися на становищі Церкви у США. Рахуючись із дипломатичними обставинами, Папа таки привітав Трампа після його інавгурації, натомість Байдена він поспішив привітати уже за кілька днів після того, як той проголосив себе переможцем.

Одначе хіба справа в самому лише Франциску? Аж ніяк. Йдеться, як було сказано, про дуже потужну тенденцію. Ще раніше за Папу з привітаннями виступила єпископська конференція США, причому у такій формі, яка легітимізувала сприйняття принципового прихильника абортів та ЛГБТ-ідеології у якості католика.

Здавалось би, американські єпископи мали ще в період виборчої кампанії, по-перше, авторитетно заявити, що політики, які принципово відкидають учення Церкви, не можуть вважатися католиками, по-друге, що для вірних неприпустимо голосувати за кандидатів, які налаштовані сприяти ще більшому впровадженню неприйнятних ідей та практик. Цього не було зроблено, і причиною тому навряд чи варто вважати виключно політичну обережність. Команда Байдена-Гарріс та програма Демократичної партії загалом є симпатичними багатьом католикам включно з самим єпископатом.

Це виразно засвідчила риторика пленарної сесії Конференції католицьких єпископів, що проходила 16-17 листопада. Архієпископ Хосе Гомес, який раніше вітав Байдена з перемогою, і справді визнав, що той «підтримає політику, яка суперечить деяким фундаментальним цінностям, якими ми дорожимо як католики», а ця обставина вкупі з тим, що Байден ідентифікує себе католиком, створює замішання у свідомості вірних. Одначе архієпископ не забув і похвалити Байдена, відзначаючи, зокрема, його проміграційну позицію, «турботу про вбогих» (яка через свій етатистський характер є дуже сумнівною з огляду на принцип судсидіарності), «боротьбу з расизмом», негативне ставлення до смертної кари (хоч думка про неприйнятність смертної кари суперечить традиційному католицькому вченню), а також занепокоєність кліматичними змінами (і байдуже, що ця занепокоєність у загальноприйнятому розумінні передбачає контроль за народжуваністю у формі просування контрацепції, статевих збочень та тих же абортів, і Байден виразно поділяє цей підхід).

Отож, маємо таку ситуацію. З одного боку – розмитість власних принципів, неготовність послідовно відстоювати очевидні у контексті Магістеріуму істини. З іншого – перейнятість мейнстрімними політичними гаслами, які щонайменше можуть вважатися дискусійними. Відтак гасла ставляться вище за безпосереднє вчення Церкви.

Далеко не всі католики та християни загалом, які голосували за Байдена, є байдужими до тем абортів та викликів із боку ЛГБТ-ідеології. Ба більше: під час кампанії з’явилася дуже показова ініціатива протестантських активістів пролайф, які підтримували Байдена. Представники ініціативи засуджували погляди Байдена та Демократичної партії на аборти, одначе заявляли, що кандидат-демократ сумарно має більш християнську програму, ніж Трамп, бо ця програма стосується «боротьби з расизмом», кліматичних змін і т.д. Існування подібного мислення чудово розкриває природу новітнього Авіньйонського полону: замість відвертої апостазії – перейнятість ідеями, які утверджують владу антихристиянських сил.

Тоді, на схилі Середньовіччя, ключову роль у припиненні ситуації Авіньйонського полону відіграла молода жінка, котра не відзначалася вишуканою богословською освітою і високим становищем, та все ж посміла протистояти загалу кардиналів і повчати самого наступника апостола Петра. Приклад св. Катерини Сієнської свідчить про те, яким несподіваним може бути особливе Боже втручання в земну мандрівку Церкви. Втім, із переселенням Папи Григорія до Риму проблеми не зникли. Наступні пів сторіччя після його смерті знані в історії як Велика західна схизма. Авіньйону у цей час доводилося бути столицею антипап.

Ми можемо очікувати чогось подібного. Бог справді здатний якимось надприродним чином оздоровити церковне життя. Але Авіньйон нікуди не подінеться. Тим паче сучасний Авіньйон збудовано не просто приземленими політичними амбіціями – його природа більш страхітлива. Нікуди не подінуться уявлення про християнство як емансипаторську релігію, релігію турботи про «пригнічених», релігію «сталого розвитку» за рецептами мальтузіанців із ООН. Нікуди не подінуться мільйони тих, хто просяклися такими уявленнями. Тож, коли хтось із наступників Франциска таки повернеться до духовного Риму, в Авіньйоні залюбки вітатимуть антипапу. І служитиме цей антипапа не звичайним світським правителям, а особливому «помазанику», котрого християнська есхетологія також наділяє префіксом «анти-».

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ілюстрація: Tom Williams/CQ Roll Call

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: