Першу частину читайте тут
Ігор Загребельний
Хлопи
Здавалось би, на тлі складнощів прочитання «національного» обличчя духовенства та нобілітету чимось простим і зрозумілим виглядає руськість посполитого населення, передусім селян.
«Денаціоналізована» шляхта, «полонізоване» духовенство, вкраплення власне польського, а також єврейського, німецького та вірменського елементів, решта ж – руське море селянства, цього зразкового матеріалу для будівництва чи то пак «відродження» української нації. Еліти «зраджували» власну національність, натомість селяни, хоч і були «пригніченими», лишалися її носіями.
Така риторика не є цілком позбавленою сенсу: в українському випадку – як і в випадках більшості інших європейських народів – селяни справді становили основний демографічний матеріал процесів націєтворення. Одначе варто зробити деякі уточнення щодо гомогенності і автохтонності цього матеріалу.
Селянство Галичини століттями вбирало в себе іншоетнічний елемент. Це відбувалося за принципами донаціональної стихійної асиміляції: мігранти-селяни досить легко переймали мову, звичаї, а нерідко і релігію/обряд основної селянської маси.
Серед асимільованих були, зокрема, німці. Більш значимою була так звана «волоська» колонізація. Завдяки цій колонізації відбувалося заселення як південних, так і північних схилів Карпат. Етнічний вимір цієї колонізації становить непросте питання. По-перше, проблемним є співвідношення власне колонізації з волоських земель та «внутрішніх» переміщень, що здійснювалися за волоським правом. По-друге, складнощі виникають і з прочитанням етномовного обличчя колоністів-«волохів». «Волоській» колонізації свого часу довелося стати ще однією темою для політично вмотивованої полеміки. Сьогодні видається розумним уникати при згадках про неї крайнощів і визнавати, що колонізація зачіпала і слов’яно-, і романомовний елементи [1].
Одначе в контексті націєтворчих процесів найважливіше відзначити те, що землі Східної Галичини нерідко поповнювалися селянами-вихідцями з польських земель. Як буде детальніше роз’яснено у завершальній частині статті, «поляками» ці селяни не вважалися. Звичним терміном для їхнього позначення був етнонім «мазури».
Значна частина селян-вихідців із польських земель переймала місцеву мову, але залишалася вірною латинському обряду, тим самим творячи раніше згадану групу «латинників». З іншого боку, до цієї групи належали автохтонні селяни, які з тих чи інших причин перейшли на латинський обряд. Хоч через ряд обставин агенти українського націєтворення в Галичині приділяли втягненню «латинників» у проект модерної нації недостатньо уваги, ця група теж стала предметом полеміки щодо походження, зокрема співвідношення автохтонного та прийшлого елементів. Наприклад, Володимир Барвінський писав про «русинів латинського обряду, що язиком, звичаями і обичаями і своїм походженням (виділення моє. – І.З.) належать до руської народності». При цьому за його підрахунками їхня чисельність у 1860-х роках становила 200 000 осіб. Переписи 1880 та 1900 років дають нам менші числа [2]. Та, в будь-якому разі, слід визнати два моменти. По-перше, чисельність «латинників» була демографічно значимою. По-друге, ця група об’єднувала автохтонів та асимільованих мовно колоністів із польських земель.
Водночас слід зауважити, що, переселившись на руські землі, мазури подекуди переймали не лише мову, але й обряд. Так, наприклад, у селі Добрівляни на Дрогобиччині мазурські колоністи з’явилися після того, як 1705 року половина місцевих мешканців вимерла внаслідок епідемії чуми. Спершу колоністи мали змогу дотримуватися латинського обряду. Та з середини XVIII ст. латинське духовенство з огляду на прагматичні обставини передало своїх вірних під опіку місцевих священників грецького обряду, «через що латинники відчужувалися від свого обряду і з чистих мазурів по іменах, назвах і мові стали швидко чистими русинами». «Латинські парохи тільки таким способом піддержували латинський обряд у тих колишніх мазурів, а нині цілковитих українців, що через ціле біжуче століття раз до року закладали в Добрівлянах латинську комунію; впрочім усі душпастирські потреби сповнювали добрівлянські руські попи, так що в послідніх ста літах не було ані одного случаю, щоби латинський ксьондз кого хрестив або похоронив» [3].
Мова
Щойно та трішки вище я вже зачіпав питання мови. Роблячи проміжний підсумок можна сказати, що жива українська мова була рідною мовою більшості селян (незалежно від обряду), частини шляхти, частини населення невеликих міст. Інша частина шляхти говорила польською. Польська побутувала серед населення крупних міст, поступово витісняючись із публічного простору німецькою. Нижче я розгляну питання мови духовенства, а також самого розуміння поняття «руська мова».
Загальновідомо, що творення «книжної» руської мови відбувалося в межах своєрідного компромісу між живою мовою та церковнослов’янською. Водночас ця «книжна» мова поступово отримала сильних конкурентів у вигляді латини (яка здобула право громадянства ще в Галицько-Волинській державі) та польської, яка почала розвиватися на світанку ранньомодерної доби
На початковому етапі існування Речі Посполитої руська шляхта демонструвала чималий мовний патріотизм, і Варшава з цим патріотизмом рахувалася. Але поступово і шляхта, і навіть духовенство все більше зверталися до латини та польської. Свою роль грало те, що це були загальнодержавні мови. Також це були мови освіти та інтелектуального життя. Тому не варто дивуватися, що значний сегмент антикатолицької полемічної літератури писався або принаймні дублювався польською. Польська мова стала для руської еліти настільки «своєю», що нею продовжували користуватися інтелектуальні кола Гетьманщини. На цьому тлі відбувалася маргіналізація церковнослов’янської: вона була виключно богослужбовою мовою у той час, коли інтелектуальні та суспільні потреби задовольняли польська, латина та «книжна» руська.
Опинившись у складі імперії Габсбургів, руські інтелектуали Галичини з одного боку не проявляли особливого ентузіазму у розвитку власної літературної традиції, а з іншого – стояли на звичному роздоріжжі щодо того, яка саме мова має бути основою цієї традиції, адже руськими були і «книжна», і церковнослов’янська.
Зокрема, ця дилема дала про себе знати в умовах започаткування при Львівському університеті Studium ruthenum або ж Руського провізоричного інституту – спеціальних курсів для тих семінаристів грецького одряду, які недостатньо знали латину. «Неясне було розуміння “рідної мови” (lingua patria, Muttersprache, Nationalsprache) і серед передових тогочасних українців, і в центральнім уряді. – Писав Амвросій Андрохович. – Всі тогочасні галицькі українці не уживали народної мови (lingua vernacula) пригідною до школи і до літературної творчості, а продовжували літературну традицію з I половини 18 ст., уважали одні літературною і рідною мовою церковнослов’янську, а другі книжну, макаронічну…» [4].
Елементи живої мови зустрічалися хіба що як необхідний дидактичний засіб: «Погляд тогочасних українців на питання про мову представив свідок тих часів Іван Гарасевич: “Не розбиралися они, якимъ язикомъ писати принадлежитъ и не искали єго по всѣх округахъ – бо онъ былъ и єсть сирѣч славено-рускій” (…) … йшлося тоді про вишкіл добрих священників, щоби вміли добре читати і співати з церковних книг і їх розуміти, значить сама ціль семінарії вказувала їм на церковнослов’янську мову як на літературну і викладну в школі. Супроти того народна мова мусила сходити на остаточний помічний шкільний середник, коли учитель чи письменник не мали уже ніякого іншого способу, щоби студенти чи публіка зрозуміли чи то зміст, чи яке поняття або слово. (…) Тим-то під назвою “lingua patria”, “illyrica”, “ruthena” розуміли тогочасні інтелігенти-українці галицькі церковнослов’янську мову передусім, а побіч неї книжну, а не живу народну» [5].
Цікаво, що наприкінці XVIII ст. в Галичині подекуди використовувався – в тому числі і щодо мови – прикметник «російський». Його вживанням зокрема відзначився відомий викладач Львівського університету Петро Лодій. Наприклад, Лодій писав, що здійснив переклад підручника Фрідріха Баумейстера (вийшов друком 1790 року) «ради юношества россійскаго, и оныхъ въ семинаріи питомцевъ, иже бы въ матернемъ славенскомъ языцѣ своємѣ науки любомудрскія і богословскія слышати желали». При цьому, вихваляючи у передмові освітні зусилля Йозефа II, Лодій акцентував увагу на тому, що цісар переймався становищем «россійскаго народа». В поетичних творах Лодія [6] також зустрічаємо прикметник «російський»: «Россійскихъ Музъ», «Россійскія Паллады», «въ рѡссїйскѡмъ ѩзыцѣ», «книгъ рѡссїйскихъ». Водночас бачимо у них етнотопонім «Малоросія», міфічного Роса та утворений від його імені прикметник «роський», який також застосовується стосовно мови («в росскомъ языцѣ»). Своїх безпосередніх земляків Лодій називає «угро-россами».
Випадок Лодія, який у підсумку стане підданим справді російського монарха, не був чимось винятковим. 1794 року губернська влада надіслала тодішньому ректору семінарії Антонію Ангеловичу (пізнішому митрополиту) запит: чи володіє хтось із віцеректорів російською (йшлося про необхідність перекладу з цієї мови). Ангелович відповів, що і він, і віцеректори добре володіють цією мовою. Але у губернії здогадалися, що Ангелович міг зрозуміти під російською руську/рутенську і надіслали запит в уточненій формі [7].
Варто розуміти, що жива мова, будучи в дійсності континуумом діалектів та говірок, могла осмислюватися саме як єдина мова лише в умовний спосіб. Розглянемо приклад виданої наприкінці XVIII ст. книги «Науки парафіяльні». Ця книга була перекладена Юліяном Добриловським «з славєнско-рꙋскагѡ на простый и посполитый ѧзикъ рꙋскїй», «простымъ и звычайнымъ рꙋскагѡ ѧзыка бєсѣды посполитой способомъ». Здається, для автора справді існує «посполитый ѧзикъ рꙋскїй». Одначе у вступі Добриловський робить ось таке зауваження: «Вѣдомо бо єсть тебѣ благоговѣйный читателю, же въ рꙋской сей простой, въ Польщы звычайной и посполитой бесѣдѣ, слова и способи ихъ вираженїѧ сꙋть рожнїи и не всѣмъ єднаковїи: на Волиню иншїи, на Подолю, и на Оукраинѣ иншїи, въ Полѣсю иншїи, вєдлꙋг своєгѡ звычаю, маютъ люде ѩкобы свойствєнный свой ѧзыкъ и иншїй способъ бєсѣды и словъ виражєнїѧ» [8].
Для розробника однієї з перших галицьких граматик Йосипа Левицького (ми його невдовзі згадаємо) причиною незнання його однофамільцем митрополитом Михайлом Левицьким «руської мови» було те, що митрополит походив із гуцульської місцевості. Майбутній ієрарх «був муж сильний, але не знав ні руської літератури, ані очевидно руської мови, бо родився поміж гуцулами коло Пістиня і не міг привикнути до чистої руської вимови» [9].
Як би парадоксально це не виглядало у наш час, жива українська мова вважалася руською в останню чергу. Це не було чимось винятковим. У першій пол. XIX ст. можна було зустріти протиставлення літературної польської мови мові «мазурів».
В силу згаданих та ряду інших обставин на межі XVIII і XIX ст. виникла культурна, освітня й інтелектуальна ситуація, яка сприяла тому, що не тільки вище, але й нижче греко-католицьке духовенство відчужувалося від «руських мов»: і від «книжної» (яка не була мовою активного інтелектуального життя), і від церковнослов’янської (виключно богослужбової), і, значною мірою, від народної. Основною мовою інтелектуального життя була латина. Її і з освітнього процесу, і з наукових творів поступово витісняла німецька. Ця ж мова відігравала все більшу роль у державному житті. Нарешті по-своєму нормативною була польська. Яскравим зрізом такого стану речей є, наприклад, те, що митрополит Михайло Левицький вів ділові нотатки «в латинській, рідко в польській або німецькій, а найрідше в руській мові» [10].
Щось подібне зустрічаємо і серед семінаристів того часу. Михайло Тершаковець, проаналізувавши близько пів сотні «антиреволюційних» промов, виступати з якими у 1830-х роках зобов’язували львівських семінаристів, наводить таку статистику: 17 промов було виголошено в латинській мові, 15-16 в німецькій, 9 в польській, 2 в близькій до розмовної української (авторами промов були Маркіян Шашкевич та Антін Могильницькій), 1 – в «макаронічній» [11].
Особливо радикальним виявом «дерусинізації» греко-католицького духовенства стало те, що надвичайно низько впало знання церковнослов’янської мови. Перемишльська консисторія в 1827 році скаржилася, що кандидати до духовного стану не вміють читати «по-руськи», не знають церковного співу та обрядів. Подекуди навіть випускники семірії не знали церковнослов’янського тексту «Отче наш» [12]. Львівські семінаристи 1830-х років дуже легковажили вивченням церковнослов’янської, а відтак мали чималі проблеми зі здачею відповідного іспиту.
На тлі поганого знання двох «офіційних руських мов» греко-католицькі священники та їхні сім’ї подекуди вміли говорити живою українською мовою. Але ця мова не була для них маркером ідентичності. Представник священичої династії о. Филимон Тарнавський так свідчив про атмосферу, яка панувала у його сім’ї у 1820-х роках: «По-руськи (тобто по-українськи) не вміла вона (бабуся. – І.З.) ні читати, ні писати, однак дуже добре володіла руською мовою у слові. Ані моя мама, ані бабуня не мали ще тоді народної руської, тобто української свідомості в нинішньому розумінні» [13].
Продовження читайте тут
[1] Див. напр.: Гримич М. Сучасний погляд на проблему волоського права // Етнічна історія народів Європи. 2001. № 11.
[2] Павлишин О. Дилема ідентичності, або Історія про те, як «латинники» (не) стали українцями/поляками // Україна модерна. 2014. № 24. с. 190-191.
[3] Франко І. Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу // Зібрання… Т. 26. с. 199-201.
[4] Андрохович А. Львівське «Studium ruthenum» // Записки НТШ. Т. CXXXVI-CXXXVII. 1925. с. 48.
[5] Там само. с. 49.
[6] Приклад таких творів див. у: Возняк М. До характеристика Петра Лодія // Записки НТШ. Т. CXIII, кн. I. 1913. с. 148-155.
[7] Андрохович А. Львівське «Studium ruthenum» // Записки НТШ. Т. CXLVI. 1927. с. 105.
[8] Наꙋки парохіалніѧ на Нєдѣли… Почаєв, [1791]. [с. 6].
[9] Цит. за: Маковей О. З істориї нашої фільольоґії. Три галицькі граматики (Іван Могильницький, Йосиф Левицький і Йосиф Лозинський) // Записки НТШ. Т. LI. 1903. с. 6.
[10] Студинський К. Польські конспірації серед руських питомцїв і духовеньства в Галичинї в роках 1831-1846. Львів, 1908. с. 2.
[11] Тершаковець М. До житєписи Маркіяна Шашкевича // Записки НТШ. Т. CV. 1911. с. 105.
[12] Зубрицький М. Причинки до історії руського духовенства в Галичині від 1820-1853 // Записки НТШ. Т. LXXXVIII, кн. II. 1909. с. 119-120.
[13] Тарнавський Ф. Спогади. Торонто, 1981. с. 21.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
