Попередня стаття циклу «Галичина між Вандеєю та П’ємонтом» тут
Ігор Загребельний
Образ галицьких українців як «народу попів і хлопів» належить до числа класичних зразків малювання картини «пригнобленого становища української нації» як однієї зі стратегій її – української нації – конструювання.
У своїх загальних рисах цей образ виглядає так: «… коли Австрія заволоділа… руськими землями, руський нарід складався лише з простого неписьменного селянина, прикованого як робочий інвентар до землі, і небагато вищого культурно й економічно засібнішого сільського духовенства, котре теж не відчувало вищих культурних потреб. Оба ті, пізніше головні народні чинники придержувалися в тих часах руськості не силою національної свідомості й національної традиції, але лише силою традиції руського обряду» [1].
Хибність цього образу полягає передусім у перенесенні на минуле лекала зрозумілої у модерному сенсі нації, а також супутніх світоглядних установок (зокрема, прогресистських та егалітаристських) із подальшою оцінкою за допомогою цього лекала тогочасних соціальних, політичних і культурних реалій. Скажімо, згідно з цитованим фрагментом українська нація наприкінці XVIII ст. існувала. Відшукати її можна, концентруючись на обряді і відсіваючи освічені верстви. При цьому дві соціальні групи, які її складали, усе ж були дефективними, адже їм бракувало «національної свідомості». Чи не краще уникати такого насильства над минулим?
Безперечно, на минуле можна дивитися ретроспетивно, в тому числі з позицій модерної нації, простежуючи континуїтет ідентичностей, інституцій і культурних форм, які так чи інакше стали для неї підґрунтям. Але при цьому слід шанувати минуле у всій його строкатості: у складній соціальній структурі, у множинності та багаторівневості ідентичностей, у тому, що руськість існувала не в такій заокругленій і атомарній формі як у випадку модерного кабінетного розуміння національності.
У цій статті я спробую означити основні контури такої руськості. Причому я намагатимуся артикулювати вияви цієї руськості незалежно від того, чи отримають вони своє продовження у рамках модерної української нації.
Поданий у заголовку вододіл – 1848 рік – є досить умовним. З одного боку, я намагатимуся звертати якнайменше уваги на інтелектуальні тенденції 1830-1840-х років, які можна вважати складовою модерного націєтворення. З іншого боку, ряд «донаціональних» обставин лишалися актуальними і впродовж другої пол. XIX – поч. XX ст. До подій Весни народів та реалій другої пол. XIX я буду звертатися в міру того, наскільки вони виражають речі «донаціонального» характеру або служать тлом для їхнього підкреслення.
Попи – не хлопи
Зведення станового змісту руськості до «попів і хлопів» є хибним уже тому, що значна частина «попів» походила зі шляхти. Основи такої ситуації були закладені ще до утвердження за галицьких землях унії. Її причини варто шукати як у більшій, ніж у випадку посполитих, соціальній мобільності шляхти, так і в механізмах патронату. У новітніх історичних дослідженнях можна зустріти такі описи тогочасної ситуації: «У XVI-XVIII ст. годі знайти попа, котрий отримав би парафію у Кульчицях, Білині Великій, Яворі, Винниках, Ступниці і т.д., не будучи шляхтичем або не маючи родинних зв’язків з місцевим шляхетським осередком. Якщо такі випадки траплялися, то це були призначення на парафії осіб, котрі трактувалися як піддані котрогось із більш заможних коляторів» [2].
Звісно, далеко не всі роди, що увійшли в еру модерного націєтворення як священичі, мали шляхетське походження. Духовний стан вбирав у себе «свіжу кров», і подекуди нові священичі роди започатковувалися вихідцями з міщанських чи навіть селянських сімей. Більшість зі встановлених Амвросієм Андроховичем 276 випускників Львівської єпархіальної семінарії, які отримали свячення у 1780-тих роках [3], походили зі священичих родин, які, ймовірно, переважно мали шляхетське походження. Якщо диференціювати тих, хто не були поповичами, то серед них найбільше було представників шляхти – 25 осіб. Водночас принаймні 21 випускник походив із міщанських сімей, а 20 були синами вільних чи залежних селян (включно з двома синами солтисів). Таким чином серед тих, хто не походив зі священичих родин, загальна кількість посполитих була більшою, ніж кількість шляхти.
У випадку Галицької семінарії того часу [4] зустрічаємо ще більше переважання звичайних міщан та селян. Зі встановлених 96 студентів аж 16 мали селянське походження (як і в випадку Львова, двоє були синами солтисів), 4 – міщанське, 3 були синами дяків і лише 2 – шляхтичів-предтавників світського стану. Ймовірно, шляхтичі віддавали перевагу Львівській семінарії як більш престижній.
Для того, аби встановити співвідношення священичих родів шляхетського і нешляхетського походження у першій половині XIX ст., необхідне масштабне і копітке генеалогічне дослідження. Раніше здійснювалися лише фрагментарні спроби встановлення такого співвідношення. Так, Степан Шах, намагаючись диференціювати священичі роди на Лемківщині, згадує близько сотні родів шляхетського походження і лише два десятки таких, що походили від селян [5].
Значення для священників їхнього шляхетського походження могло спадати впродовж перших десятиліть XIX ст. Львівські семінаристи-шляхтичі наприкінці XVIII ст. ображали своїх плебейських товаришів такими характерними виразами: «Минулого року ти за плугом ходив, а тепер уже великим паном став!», «Знаєш, що я шляхтич із діда і прадіда, а ти що, свинарю?», «Пізнай, Грицю, що то не з братом говориш!» [6]. Але поступово такий гонор втрачав сенс.
Належність до духовного стану сама по собі передбачала непоганий соціальний статус і матеріальне забезпечення у той час, коли значна частина шляхти бідніла і була позбавлена колишньої суспільно-політичної ваги. Більше того, священичі роди жили почуттям власної вищості. Народжений 1819 року священник Олексій Заклинський пригадував, як сильно його, дванадцятирічного сироту, обурив намір рідні забезпечити освітою лише його одного. Він вважав прийнятним, що один із братів піде до війська, тим самим зберігаючи відносно благородне становище, а от думка, що інші стануть звичайними посполитими-ремісниками була йому ненависною: «Ви хочете моїх братів до ковалів і шевців віддати? Не буде цього!» [7].
Також необхідно брати до уваги, що частина галицької шляхти в умовах австрійської монархії не пройшла процедури верифікації шляхетства. У випадку духовенства існувало менше причин боротися за доведення власного благородного походження. «Від мого отця чув я, що походжу зі шляхти, але на се не маю доказів» – із певною байдужістю свідчив префект Львівської семінарії 1830-х років Микола Гординський [8]. Щоправда, він не мав підстав особливо цінувати власне шляхетство передусім із огляду на свої егалітарні переконання і залученість до революційних середовищ.
Шляхта
Що стосується шляхти самої по собі, то, хоч канон її викреслення з руської спільноти сягає 1848 року, у дійсності тоді ще траплялися випадки її зарахування до числа тих, кого стосувалося «національне відродження». Скажімо, на одному з руських мітингів 1848 року лунало: «Ми, духовні, ви, шляхта, що ще вірні лишилися своїй руській матері, міщани і селяни, а тепер обивателі під крилами конституції, держімся купи, зачинаймо мислити про нас, про провидіння, про мову і народність нашу, поступаймо за іншими народами» [9].
Кого можна віднести до числа «руської шляхти», наскільки руською ця шляхта була, у чому полягала її руськість і наскільки виправданим є саме поняття руської шляхти кін. XVIII та першої пол. XIX ст.?
Якщо вважати галицькою руською шляхтою шляхту грецького обряду, буде слушним пригадати думку Ігоря Скочиляса про те, що у Галичині часів пізньої Речі Посполитої «амбівалентна за характером етнічна та релігійна тотожність русинів-уніатів… помітно схилялася до польського регіонального патріотизму та визнання Речі Посполитої як “великої батьківщини”, частиною якої уніати вважали і свою “малу батьківщину” – Русь» [10].
Як ілюстрацію сказаного істориком можна навести складену у XVIII ст. пісню на честь Почаївської Богородиці [11]. Вона починається зі звернення «Пречистаѧ Дѣво Мати Рꙋскагѡ Краю». Одначе величання Діви Марії як Матері руських земель не заважає автору молитися за всю Річ Посполиту:
Корона Полска, с великимъ Кнѧжствомъ Литовскимъ Находѧщꙋ на ны бѣдꙋ, гнѣвомъ сыновскимъ, Проситъ ѡт насъ ѡтвратити, Можеши бо оумолити.
Пісня, зрештою, закінчується універсалістськими проханнями – за Церкву, перемогу над ворогами істинної віри і єдність християнського люду:
Церковь Каѳоліческꙋю в мирѣ сохранѧй. Єретіческїѧ полки всегда ѡтганѧй. Даждь єдиномышлєнїє И дрꙋгъдрꙋга люблєнїє Всѣмъ правовѣрнымъ.
Складений за мотивами цієї пісні гімн на честь Богородиці Підкам’янецької [12] величає Діву тими ж самими словами першого рядка, а далі має прохання «Бꙋди всѣмъ намъ оборона, / Проcитъ тѧ Полска Корона».
Характерний для Галичини руський «малий патріотизм» зразка XVIII ст. навряд чи міг дорівнювати тим претензіям на суб’єктність, які ми зустрічаємо серед руської шляхти кін. XVI і першої пол. XVII ст. Ці претензії з-поміж іншого спиралися на статус співтворців Речі Посполитої, а галицька шляхта, на відміну від шляхти Київщини, Волині та Брацлавщини, цього статусу не мала [13]. Що стосується апеляцій до середньовічної руської окремішності, особливо Галицько-Волинської держави, то у XVIII ст. вони існували, але були заслабкими, аби витворити відповідний дискурс тоді, коли для цього з’явилися вигідні умови – після включення руських земель до володінь Габсбургів у статусі Королівства Галичини й Володимирії.
За умов відсутності виразної політичної ідентичності, яка була б відмінною від загальнопольської, у якості маркерів, за якими можна судити про руськість галицької шляхти, можна розглянути обряд та мову (наперед зазначу, що у цьому тексті живу, розмовну мову, що побутувала серед більшості населення Галичини, я буду називати українською).
Найбільше рис такої руськості демонструвала основна частина шляхетського стану – дрібна, малозаможна шляхта, яка ще більше збідніла впродовж XIX ст. Йдеться про шляхту, яку заведено називати застінковою, згродовою, околичною або ходачковою. Іван Франко так змальовував цю соціальну групу в останній чверті XIX ст.: «Шляхта, прозвана у нас “шляхтою ходачковою”, – се народ український, руський, принаймні по мові. Подекуди шляхта не різниться від “простого” люду й одежею, але деінде знову, особливо в багатших селах, старається чи то кроєм шмаття (модою), чи чим-небудь другим вирізнюватися від простих хлопів. (…) Впрочім розділу між шляхтою і хлопами в ділах життя нема: хлопи женяться з шляхтянками, шляхтичі (рідше) з хлоп’янками, сусідують і товаришують зі собою залюбішки» [14]. Можливо, спрощена артикуляція Франком факту зближення дрібної шляхти та селян була спричинена особливостями його власного походження. Та, в усякому разі, тенденція такого зближення існувала, і те, що найвідоміший галицький літератор походив від шлюбу представниці відомого шляхетського роду і сільського ремісника, є чудовою ілюстрацією цієї тенденції.
Зростання інтенсивності шлюбних контактів між шляхтою та селянами ймовірно було наслідком прогресуючого ослаблення шляхти як стану – процесу, який чимало представників ходачкової шляхти усе ж переживали болісно. Також слід відзначити, що, говорячи назагал тією ж мовою, що й селяни, ця шляхта використовувала більше число полонізмів включно з полонізованими формами імен. Стосовно обряду, то, найімовірніше, більшість ходачкової шляхти належала до грецького обряду і лише її незначна частина була складовою умовної міжстанової групи «латинників» – україномовних католиків латинського обряду, про яких ми згадаємо пізніше.
Кореляція між обрядом та етнічним походженням галицької шляхти не була достатньо чіткою. Чимало шляхти місцевого походження перейшло на латинський обряд. Але у XVIII ст., після прийняття унії, стає відчутним явищем перехід із латинського обряду на грецький. Подекуди на грецький обряд переходили (поверталися) представники «корінної» шляхти. Інколи перехід роду на латинський обряд і зворотній перехід на грецький відбувалися впродовж досить короткого часового відрізку. Але не був чимось надзвичайним і перехід на грецький обряд тих шляхтичів-католиків латинського обряду, які не мали предків грецького обряду, походячи з етнічно польських земель [15].
Необхідно пам’ятати, що етнічне походження галицької шляхти впродовж певного часу було предметом заполітизованої полеміки [16]. Сьогодні її тотально польське походження видається чимось фантастичним. Але є цілком можливим, що частину шляхти грецького обряду доунійного періоду справді становили нащадки колоністів із польських земель, які, опинившись на галицьких землях у пізньому Середньовіччі, прийняли місцеву релігійну традицію. Також частина галицьких шляхетських родів грецького обряду могла мати волоське (при всій етнічній умовності цього поняття), угорське, німецьке тощо походження. Коротко кажучи, за галицькою шляхтою зразка перших десятиліть XIX ст. стоїть тривала історія релігійних конверсій та змін ідентичності і культурних форм – як таких, що диктувалися релігією, так і таких, що були стосовно неї відносно автономними.
Що стосується мови, то ще в річпосполитські часи дилема «українська vs польська» вирішувалася на користь останньої в міру того, наскільки успішним був шляхетський рід. Вищий соціальний статус передбачав потреби та можливості давати дітям хорошу освіту, а також регулярне перебування у середовищі, для якого польська була нормативною.
Водночас належність до соціальних верхів не означала радикальної відчуженості від живої української мови. Це виразно продемонстрував 1848 рік. Священник Григорій Гинилевич, звітуючи у листі про роботу руської групи під час Слов’янського з’їзду у Празі, писав, що аристократи – Володимир Дідушицький, Людвік Стецький, Зенон Поглодовський – беруть участь у роботі групи, говорячи лише українською. При цьому Гинилевич ділився радістю від того, що й сам звик говорити цією мовою (тією її формою, яка якраз витворювалася), нарікав на інтелігентних русинів, які продовжують говорити німецькою або польською, та закликав адресатів листа – теж передусім священників – трудитися над вивченням і розвитком рідної мови [17]. Не виключено, що аристократи латинського обряду – ці «спольщені русини» par excellence – говорили живою українською мовою навіть краще, ніж деякі зразкові носії «національного відродження» з числа духовенства.
Утім, чи варто думати, що непогане знання живої мови було даниною руському походженню? Навряд чи. Більш за все йшлося про «природне», «побутове» знання мови основної частини населення. У лютому 1849 року «Зоря Галицька» звітувала, що Аґенор Ґолуховський, відвідуючи «руський бал», «не інакше, як по-руськи бесідував, так чисто, як уроджений русин» [18]. Ґолуховського не заведено зараховувати до «Gente Ruthenus», але це не завадило графу, що народився у Скалі Подільській (нині Борщівський район Тернопільщини), володіти розмовною українською.
Нарешті, говорячи про мову галицької шляхти, слід брати до уваги ту обставину, що серед соціальних верхів було поширене використання англійської та, особливим чином, французької. Остання служила як специфічне вираження польського патріотизму, жест несприйняття тенденцій германізації [19].
Інакше кажучи, в ті «донаціональні» (чи протонаціональні) часи мова не була чинником ідентичності за принципом «одна національність – одна мова». На межі XVIII і XIX ст. жива мова селян та частини міщан становила дополітичну реальність. Для заможної і освіченої шляхти «руського» походження її знання не було даниною предкам чи виявом руського патріотизму. Ба більше, виявом патріотизму, цього разу польського, не слугувала й польська мова – її заміняла французька.
Можливо, найважливішим виміром руськості галицьких аристократів був сам факт того, що вони мали «руських» предків («руськість» яких теж могла бути різною) і були пов’язані з галицько-руською землею. Не варто забувати і про те, що можна інтерпретувати з одного боку як аристократичне почуття обов’язку, а з іншого – як бажання зберегти і навіть покращити своє становище. Ще наприкінці XIX ст. радикали М. Павлик та І. Франко були противниками української незалежності, адже «в разі заведення самостійної руської держави» на «корону короля Данила… найшли би ся компетенти в першій лінії в рядах князів Сапіг, Чарторийських, Дідушицьких і т.п.» [20].
«Руська» Церква
Що стосується «національного» виміру церковної структури, то тут варто ще раз наголосити: у XVIII ст., ні до, ні після включення Галичини до держави Габсбургів, місцеві освічені верстви включно з духовенством не відзначалися руською свідомістю з чіткою суб’єктністю. На цьому тлі вагомим елементом «національного» маркування лишалося розуміння унійної Церкви як руської.
При цьому слід зауважити, що означення унійних структур саме як руських не було тотальним – замість руськості могли акцентуватися грецький обряд, сама унійність чи навіть пов’язана з унійністю латинськість. Упродовж XVIII ст. зустрічаємо такі приклади визначення того, що з подачі Марії-Терезії буде названо греко-католицизмом: до початку 1730-х років унійні священники подекуди були означені як «duchowni religii grekoruskiey», владика Атаназій Шептицький у 1725 році названий «episcopus ritus graeco uniti», в середині століття руські парохи означені як «ritus graeci latino uniti» або все ж «obrządku ruskiego z Kościołem Rzymskim ziednoczonego» [21]. З іншого боку, можна навіть зустріти поняття Католицько-руської Церкви: перу Теодозія Рудницького-Любенецького належить твір «Vindicatio genuini sensus ecclesiae Catholico-Ruthenae» (1748).
Подекуди впродовж XVIII ст. статус носіїв «religii grekoruskiey» зберігався за дизуніатами. Восени 1743 року російський резидент у Варшаві Голембйовський скаржився річпосполитському примасу на уніатів, говорячи про «regestr tych cerkwi y monasterów graeco-ruskich, ktore gwałtownie na unią pozabierano» [22]. Водночас у наступному листі він уживав формулювання «ritus graecus non unitus» та «ritus unitus» [23]. 1746 року король Август III мусив із огляду на тиск Санкт-Петербургу втрутитися у конфлікт поміж «uniti et non uniti ritus greci»; при цьому дизуніати були для нього носіями «religii greco-rossyiskiey» [24]. У цьому випадку, ймовірно, йшлося про свідоме ототожнення дизуніатів із Російською імперією, покровителем яких вона була. Вживання еллінізованої термінології – Россія, россійський – не було чужим і уніатам, зокрема в титулатурі ієрархів. Одначе можемо припускати, що згадане ототожнення поступово відштовхувало їх від використання цієї термінології (хоч її можна було зустріти ще й на межі XVIII і XIX ст. – я наведу кілька таких прикладів у другій частині статті).
Певний націєтворчий потенціал мав факт конкуренції між духовенством грецького, латинського та, меншою мірою, вірменського обрядів. Нерідко духовенство грецького обряду відчувало себе другосортним. Проте часом ситуація набувала протилежного вигяду. Так, на початку XIX ст. ієрархи і богослови латинського та вірменського обрядів турбувалися через засилля в освітніх закладах Львова викладачів грецького обряду [25].
Необхідно розуміти, що конкуренція – це природна річ. Подібно до того, як між собою протистояли представники духовенства латинського та грецького обрядів, протистояння спостерігалося і між різними «партіями» в межах церковних структур однієї й тієї ж самої традиції. Наприклад, ще за часів Речі Посполитої львівська римо-католицька капітула виступила проти створення у місті єзуїтської академії. Згодом до освітніх прагнень єзуїтів вороже поставилися піяри, які прагнули самостійно займатися освітою [26]. Львівський архієпископ латинського обряду Фердинанд Кіцький скористався йосифінською політикою ліквідації монастирів, аби звести рахунки з тими монашими чинами, з якими раніше мав конфлікти [27]. В межах церковних структур грецького обряду традиційним було протистояння між василіянами та світським духовенством.
Поруч із випадками дійсної конкуренції між латинським та грецьким духовенством не бракувало прикладів тісної співпраці обох структур у справі виконання властивої духовенству місії. Така співпраця могла набирати рис гармонійного взаємодоповнення. Ігор Скочиляс зазначав із цього приводу: «Унійна Церква у Руському й особливо Брацлавському та Подільському воєводствах мала значно розвинутіші організаційні структури, ніж римо-католики. Тому дуже часто латинники зверталися до руських парохів за духовними послугами. Львівські владики в душпастирських питаннях на інституційному рівні намагалися налагодити співпрацю з різними середовищами Римо-католицької Церкви й передусім монахами різних латинських орденів, які у своїх монастирях проводили реколекції для унійного кліру, а також організовували (поряд з ченцями Василіянського чину) т.зв. народні місії в руських парафіях» [28].
Продовження читайте тут
[1] Левицький І. Галицько-руська біблїоґрафія за роки 1772-1800 // Записки НТШ. Т. LІI, кн. ІI. 1903. с. 2.
[2] Смуток І. Руська шляхта Перемишльської землі (XIV-XVIII ст.). Історико-генеалогічне дослідження. Дис. … д. іст. н. Київ, 2018. с. 415.
[3] Андрохович А. Львівське «Studium ruthenum» // Записки НТШ. Т. CXXXI. 1921. с. 147-174.
[4] Там само. с. 176-185.
[5] Шах С. Між Сяном і Дунайцем. Ч. 1. Мюнхен, 1960. с. 20-24.
[6] Андрохович А. Львівське «Studium ruthenum» // Записки НТШ. Т. CXXXVI-CXXXVII. 1925. с. 76.
[7] Заклинський О. Записки пароха Старих Богородчан. Торонто, 1960. с. 11-12.
[8] Студинський К. Львівська духовна Семинария в часах Маркіяна Шашкевича (1829-1843). Львів, 1916. с. clxxxiii.
[9] Турій О. «Українська ідея» в Галичині в середині XIX століття // Україна модерна. 1999. с. 69.
[10] Скочиляс І. Галицька (Львівська) єпархія XII–XVIII століть: організаційна структура та правовий статус. Львів, 2010. с. 656.
[11] [Богогласник… Почаїв, 1790. Пісня 115].
[12] Там само. Пісня 134.
[13] Див. напр.: Jakowenko N. Ruś jako trzeci człon Rzeczypospolitej Obojga Narodów w myśli ukraińskiej I połowy XVII wieku // Unia Lubelska i tradycje integracyjne w Europie Środkowo-Wschodniej. Lublin, 1999; тематичні нариси у її ж «Паралельному світі» (Київ, 2002) та «Дзеркалах ідентичності» (Київ, 2012). «Націєтворчий» аспект Люблінської унії особливо підкреслено у: Старченко Н. Люблінська унія як ресурс формування концепту політичного «народу руського» // Український історичний журнал. 2019. № 2.
[14] Франко І. Знадоби до вивчення мови і етнографії українського народу // Зібрання творів в 50-ти томах. Т. 26. Київ. 1980. с. 180-181. Важливі уточнення щодо шлюбних практик: Грицак Я. Пророк у своїй вітчизні: Франко та його спільнота, 1856-1886. Київ, 2006. с. 55-56.
[15] Див. панораму таких двосторонніх конверсій: Смуток І. Вказ. праця. с. 383-394.
[16] Короткий огляд цієї полеміки: Сливка Л. Українсько-польська дискусія про етнічне походження дрібної шляхти Галичини // Інтелігенція і влада. 2014. Вип. 31.
[17] Франко І. З 1848 року // Зібрання… Т. 46, кн. 1. с. 326-334.
[18] Цит. за: Середа О. Ruś będzie tańcyć! «Руські бали» у Львові як фактор українсько-польських взаємин у Галичині кінця 40-х – 60-х років XIX ст. // Львів: місто – суспільство – культура: Зб. наукових праць. Львів, 2007. с. 334.
[19] Грицак Я. Вказ. праця. с. 38.
[20] [Франко І., Павлик М.]. Руске державне право і народна справа // Народ. 1891. Ч. 1. с. 9-10.
[21] Скочиляс І. Вказ. праця. с. 303.
[22] Архивъ Юго-Западной России. Часть первая, томъ IV. Кіевъ, 1871. с. 445.
[23] Там само. с. 455-456.
[24] Там само. с. 461, 465.
[25] Андрохович А. Іван Лаврівський. Один з піонїрів українського відродженя в Галичинї (1773-1820) // Записки НТШ. Т. CXXVIII. 1919. с. 74.
[26] Барвінський Б. Предтеча Унїверситету ім. Франца I у Львові // Записки НТШ. Т. CXXV. 1918. с. 5-6.
[27] Чорний М. Австрійська секуляризаційна реформа у Львові: міфи і реалії // Наукові зошити історичного факультету Львівського університету. 2012-2013. Вип. 13-14. с. 319-320.
[28] Скочиляс І. Вказ. праця. с. 655.
Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ
Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!
Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!
