Консервативні витоки українського націєтворення у Галичині

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Українське націєтворення

Ігор Загребельний

У першій статті циклу «Галичина між Вандеєю та П’ємонтом» я вказав на прогресистсько-емансипаторські витоки українського націєтворення у Галичині. Проте, як і в випадку більшості інших європейських народів, українське націєтворення було дуже складним процесом, який містив у собі і прогресистсько-революційні, і консервативно-реакційні елементи.

Ба більше, руський рух зразка 1848 року постав саме як технічно контрреволюційне явище – був демонстрацією лояльності монаршій владі в умовах революційних викликів.

Тут, щоправда, варто враховувати дуже важливе «але». Загальновизнані руські патріоти 1848 року володіють монопольними правами на руськість лише в ретроспективі – з точки зору подальшої еволюції руського руху. Під час Весни народів носії ідентичностей «gente Ruthenus, natione Polonus» вважали себе не меншими патріотами Русі, ніж їхні супротивники-святоюрці, а сам факт того, що вони бачили русинів органічною складовою польського політичного проекту, співставимий із зарахуванням населення Галичини до «общерусского народа», яким відзначилося чимало представників офіційної «руської партії». Одначе те, чому довелося стати магістраллю українського націєтворення, справді мало антипольський, а відтак – у ситуації 1848 і наступних років –  контрреволюційний характер.

Отож, якою є передісторія руської контрреволюційності?

Своєрідною репетицію 1848 року була поведінка галицького духовенства грецького обряду в умовах нестабільності, породженої Французькою революцією.

Як зауважував Карл Шмітт, в германських державах упроводовж тривалого часу, навіть у перші роки після революційного вибуху, серйозно недооцінювали ідейні виклики – «ніхто не відчував страху перед абстракціями прав людини і народного суверенітету» [1]. Імператорство Йозефа II відзначалося політикою освіченого абсолютизму, один із вимірів якої становив активний розвиток масонських структур. Не була винятком і Галичина. Зокрема, масонами були чимало викладачів Львівського університету. Відчутна протидія просвітницько-революційним ідеям розпочалася лише тоді, коли трон посів Франц II.

Одначе навіть у 1790-ті роки можна було простежити певні стихійні контрреволюційні відрухи серед галицького духовенства. Так, 1793 року аж 169 питомців Генеральної семінарії у Львові виступили з ініціативою двічі на тиждень утримуватися від вечері, жертвуючи зекономлені кошти на військові потреби Австрії, що якраз намагалася приборкати вогнище революції у Франції (цісар похвалив цей вчинок, хоч і не прийняв пожертвування) [2]. Можемо лише припускати, чого в такій юнацькій жертовності було більше: саме чіткої контрреволюційної позиції чи звичайного династичного патріотизму.

Ситуація почала увиразнюватися в часи наполеонівських війн. Першорядною постаттю у цьому контексті є ректор Львівського університету, а згодом єпископ і митрополит унійної Церкви Антоній Ангелович. Загальновідомо, що під час франко-польського наступу та тимчасової окупації Львова військами генерала Александра Рожнецького (1809 рік) Ангелович відмовився присягати Наполеону, за що був інтернований.

Ангелович у такій стратегії не був самотнім. Як свідчить один із дослідників, під час згаданої окупації Львова «управа греко-католицької семінарії ледве могла здержувати питомців від сутичок з бундючними жовнірами Рожнецького» [3].

Позицію, подібну до позиції Ангеловича, демонстрував і майбутній Перемишльський єпископ Іван Снігурський. «Увагу вищих властей і правительства звернув Снігурський на себе вже в критичнім 1809 р., коли то, переживаючи французьку інвазію в Відні, а підчас неї антиавстрійські маніфестації з ілюмінаціями в честь Наполеона, устроювані галицькими поляками в цісарськім конвікті теологів, списував свій воєнний дневничок, з негодуванням відносився до їх націоналістично-революційної пропаганди й показав себе в лояльности для австрійського правительства гідним свого зверхника митрополита Ангеловича» [4].

Свого часу і польська, і українська історіографії вбачали в антинаполеонівській позиції духовенства грецького обряду свідоме українсько-польське протистояння. Зараз такий погляд видається анахронічним. Уважне читання тих же текстів Антонія Ангеловича демонструє, що ієрарх керувався не національним протиставленням, а тогочасною політичною теологією, яка природним чином налаштовувала католиків проти Наполеона – цього породженого революцією узурпатора, що поставав у ролі одного з передвісників Антихриста.

Сучасний історик Вадим Ададуров зазначає з цього приводу: «Для людини глибокої християнської традиції було очевидним, що влада, яка походить не від Бога, є владою від диявола, а тому, попри позірний успіх, не зможе довго протриматися й приречена на загибель. У дилемі вибору між християнським монархом (імператором Австрії) і монархом-антихристом (імператором французів) вибір Ангеловича був очевидний – зрештою, як і для більшости інших церковних ієрархів не лише у володіннях Австрії, а й на всій території колишньої Речі Посполитої. Таким самим у 1809 р. був вибір львівського митрополита Каетана Іґнаци Кіцького, який у момент вступу військ Варшавського герцогства до Львова заборонив під загрозою відлучення дзвонити з дзвіниць, щоб не прославляти Наполеона, і не дозволив, попри візит чемности до Рожнецького та незважаючи на осуд цієї непоступливої позиції значною частиною шляхти, згадувати ім’я французького імператора під час богослужінь» [5].

Не будучи антипольською у сенсі, близькому до модерно-національного, антинаполеонівська позиція греко-католицького духовенства все ж засвідчила дуже важливі тенденції. Це духовенство вже не мало сентиментів до річпосполитського минулого, а тогочасні польські прагнення не викликали у нього симпатій через те, що в’язалися з революційними силами. Нарешті, воно несло на собі ряд маркерів руськості і, будучи відчуженим від крупної аристократії через різницю обрядів, могло претендувати на статус окремої суспільно-політичної групи. Ці обставини заклали основи того, що вже в 1830-1840-х роках в рамках реакції на радикалізацію польського руху справді почала спостерігатися чітка артикуляція руськості.

Характерним епізодом із життя Львівської семінарії 1830-х років стало те, що студентів почали заохочувати до «руської справи», аби в них існувало менше нагод читати різного роду крамольну літературу. Кирило Студинський зазначав із цього приводу: «Щоби здержати питомців від читання подібних книжок ректорат звертає їх працю в інше русло, велить їм займатися читанням рідної історії, наукою руської мови, збиранням словаря сеї мови (тим більше, що в семінарії громадяться питомці з різних сторін Галичини), випрацьовуванням проповідей у рідній мові та виголошуванням їх до народу». Також семінаристи почали працювати над руськими перекладами іноземних творів. Зокрема «Наслідування Христа» Томи Кемпійського та «пожиточних, економічних книжок», необхідних для підняття господарської культури селян [6].

У 1830-х роках можна було зустріти приклади консервативної реакції на польський радикальний рух і з боку самих семінаристів. Подібні свідчення походять передусім від студентів віденської семінарії, яка була більш вільною від польських упливів.

Так, у листопаді 1834 року питомець віденського конвікту Михайло Ґеровський надіслав листа своєму братові Якову, професору Львівського університету. У написаному польською мовою листі студент-теолог скаржився на «ляхів», тобто своїх земляків латинського обряду. «Ляхи», пише Ґеровський, дотримуються «пропаганди паризької». Замість здобуття необхідних для душпастирства знань вони займаються читанням різного роду революційної літератури. «Цісар і релігія для них нічого не значать, і ці люди мають бути священниками. О, біда колись прийде до нашого краю!». «Ми» для Ґеровського – це саме русини. «Ляхи» намагалися залучити до «пропаганди паризької» і русинів, та ті продовжували стояти на консервативних засадах, відтак «ляхи» «якби могли, то би нас, усіх русинів, зжерли» [7].

Там само, у Відні, студентів-прихильників революційних ідей викривав перед поліцією Спиридон Литвинович, майбутній митрополит [8]. Колишній парох церкви св. Варвари у Відні Петро Паславський імовірно теж викривав перед владою польських конспіраторів [9].

Нарешті, дуже показовий приклад «націєтворчого консерватизму» знаходимо в написаній 1834 року статті «O zaprowadzeniu Abecadła polskiego zamiast Kirylicy do ruskiej pisowni» – украй критичному відгуці на пропозицію переходу на латинку, яка у той час була запропонована священником Йосипом Лозинським. За версією Василя Щурата, який виявив і опублікував рукопис статті [10], її автором був перемишльський студент-теолог Микола Кмицикевич. Цю версію оскаржив Михайло Возняк: на його бумку згаданий текст написав Денис Зубрицький [11].

Для нас ця стаття важлива своїм ракурсом «мовного патріотизму». Головною полемічною стратегією автора було дискредитувати ідею Лозинського як «реформаторську» (чи то пак, революційну). Стаття починається не з самої мовної проблематики і не з якоїсь «патріотичної» риторики, а зі своєрідного маніфесту культурного песимізму: «Вік, що в нім живемо, відзначається особливим спрямуванням, над яким, на жаль, доводиться глибоко жаліти. Під покровом критичного наукового аналізу або нових винаходів силкуються недоуки руйнувати все, що лише має на собі печать старовини. Для них немає нічого шанованого: вівтар і трон, освячені віками традиції предків, усі їхні звершення і помисли, навіть велична готична архітектура, словом, усе, що стало немодним, стає предметом нападів чи глузування цих новітніх вандалів. Можна було б у дечому порівняти їх із Дон Кіхотом, коли б не мали переконання, що до усього цього їх спонукають не легкодушність чи божевілля, але злоба і жага руйнування. Ці новочасні псевдофілософи назвали таку свою ганебну спрямованість духом часу, а ми назвемо його духом спустошення».

Такий дух часу/спустошення «веде обдурені народи до боротьби за марення, які ніколи не будуть здійснені» і нищить «святі зв’язки пошани дітей до батьків, підданих до легітимних володарів і начальств». Серед його носіїв автор називає представників італійського та німецького національних рухів, сен-сімоністів, членів польських парамасонських організацій, а також французького публіциста Фелісіте Ламенне. Про «народ руський» (щоправда, зрозумілий у панруському сенсі) автор починає говорити лише в третьому абзаці. Цінність і безальтернативність кирилиці для нього є очевидною тому, що це традиційна для «народу руського» абетка.

«O zaprowadzeniu Abecadła» не є антипольським твором (зрештою, стаття писалася польською мовою). Предмет цієї статті становить «внутрішньоруське» питання. Проте зрозуміло, що автор міркував про «народ руський», виходячи з чітких засад тогочасного католицького консерватизму, в системі координат якого польський національний рух міг оцінюватися лише вкрай вороже.

Звісно, піднесення руськості як реакція на радикалізм польського руху далеко не завжди спиралося на такі послідовні і глибокі консервативні засади. Певну роль у стимулюванні руського руху зіграли австрійські чиновники, які могли не мати чітких консервативних переконань, але з огляду на державний інтерес мусили протистояти польському підпіллю.

Скажімо, Яків Головацький свідчив про конфіденційну зустріч, яка відбулася між Маркіяном Шашкевичем та директором львівської поліції Леопольдом фон Захером (батьком відомого письменника Леопольда фон Захер-Мазоха). Захер мав значний клопіт із польськими революціонерами, в тому числі займався розлідуванням їхньої діяльності у стінах Львівської греко-католицької семінарії. Згідно з версією Головацького, Захер запевнив Шашкевичу простір для діяльності молодих русинів з єдиною метою – «щоби вони лише не в’язалися з поляками» [12].

Назагал важко сказати, яким саме у подіях 1848 року було місце свідомого чи, принаймні, стихійного консерватизму греко-католицького духовенства та світської інтелігенції. На формування стратегії святоюрської партії вплинуло чимало обставин: технічний конформізм ієрархії, кастові претензії духовенства, попереднє засвоєння націєтворчих ідей. Ця партія об’єднала людей різних поглядів і, що особливо важливо, різних генерацій: від єпископа Григорія Яхимовича, який, навчаючись у Відні, застав хіба що паростки «слов’янського відродження», до представників середовища «Руської трійці», які пройшли школу політичного радикалізму 1830-х років, але до 1848 року встигли «охолонути».

Та, поза сумнівом, консерватизм відіграв певну роль у тому, що галицькі русини під час Весни народів постали в образі «тірольців Сходу». Передусім тим, що був підґрунтям протиставлення себе полякам як Іншим, а таке протиставлення є одним із базових інструментів націєтворчого процесу.

Іншою справою є те, що реакційні імпульси так і не породили цілісну консервативну доктрину. За іронією долі польська політична думка після невдачі Січневого повстання суттєво поправішає (насамперед під упливом краківського консерватизму), і така світоглядна трансформація почне приносити відчутні політичні дивіденди. Натомість руський табір виявиться поділеним на москвофілів, які впевнено вестимуть політичне життя у глухий кут, та народовців, погляди яких у 1870-1880-х роках еволюціонують ліворуч.

Ситуацію додатково ускладнював занепад релігійності населення. Греко-католицьке духовенство, будучи обтяженим не тільки сімейними клопотами, але й громадсько-політичною активністю, суттєво програватиме латинському у справі виховання вірян. Робота над релігійністю населення почне поліпшуватися лише на межі століть. Цьому посприяє увага до проблеми з боку Риму, зокрема ініціювання Добромильської реформи василіян (у якій гарячі руські патріоти бачили «польсько-єзуїтські підступи»), нові підходи до освіти духовенства, енергійна діяльність молодих ієрархів – Андрея Шептицького та Григорія Хомишина.

У цей же час у руському політичному житті нарешті з’явиться течія, яка поєднуватиме орієнтацію на консервативно-католицькі принципи та тверезе розуміння вимог часу. Але цій течії так і не доведеться набрати популярності.

Наступна стаття циклу «Галичина між Вандеєю та П’ємонтом» тут

[1] Шмитт К. Политический романтизм. Москва, 2015. с. 64-65.

[2] Андрохович А. Львівське «Studium ruthenum» // Записки НТШ. Т. CXXXVI-CXXXVII. 1925. с. 88.

[3] Його ж. Іван Лаврівський. Один з піонїрів українського відродженя в Галичинї (1773-1820) // Записки НТШ. Т. CXXVIII. 1919. с. 86.

[4] Щурат В. В. Копітар і еп. Ів. Снїгурський // Записки НТШ. Т. CXXV. 1918. с. 168.

[5] Ададуров В. Світ політичних поглядів Антонія Ангеловича: Документи до вивчення феномену імперської ідентичности серед духовенства Галичини наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. // Наукові записки УКУ. 2010. Ч. 2, вип. 1. с. 322.

[6] Студинський К. Львівська духовна Семинария в часах Маркіяна Шашкевича (1829-1843). Львів, 1916. с. cxxi. Над перекладом Томи Кемпійського працював, зокрема, Іван Вагилевич («Русалка Дністрова»: документи і матеріали. Київ, 1989. с. 97).

[7] Українсько-руський архив. Т. III. Львів, 1907. с. 40-41.

[8] Франко І. Матеріали і уваги до історії австро-руського відродження 1772-1848 // Зібрання творів у 50-ти томах. Т. 29. Київ, 1981. с. 405.

[9] Щурат В. На досвітку нової доби. Львів, 1919. с. 66.

[10] Його ж. Азбучна стаття Миколи Кмицикевича // Записки НТШ. Т. LXXXI. 1908. с. 136-144.

[11] Возняк М. Авторство азбучної статті з 1834 р. // Записки НТШ. Т. CXXXVI-CXXXVII. 1925. c. 107-118.

[12] Студинський К. Кореспонденція Якова Головацького в літах 1835-49. Львів, 1909. с. xix.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.