Плініо Корреа де Олівейра як консервативно-революційний мислитель

Share on facebook
Share on twitter
Share on telegram
Share on whatsapp
Плініо Корреа

Ігор Загребельний

В Україні встиг сформуватися своєрідний канон правих мислителів світового значення, з якими заведено пов’язувати поняття традиціоналізму і консервативної революції. Загальні контури цього канону відповідають аналогічним канонам у західних країнах. Та все ж він є занадто однобічним.

Одним із провідних західних інтелектуалів правого спрямування, імена яких недостатньо відомі в Україні, є бразильський публіцист і громадсько-політичний діяч Плініо Корреа де Олівейра (1908-1995).

Це досить прикра ситуація. Ще в 70-ті роки минулого століття публікації де Олівейри можна було знайти на сторінках українських діаспорних видань. Природно, що і палкий бразильський антикомуніст мав симпатії до України.

Де Олівейра походив із аристократичного роду. Навчався у єзуїтському колегіумі. Здобув юридичну освіту в Університеті Сан-Паулу. Паралельно з навчанням брав активну участь у молодіжному католицькому русі – і як публіцист, і як організатор. Ініціював створення Католицької ліги виборців, яка досягла значних успіхів у справі закріплення християнських норм у законодавстві. Поступово перетворився на одного з провідних католицьких інтелектуалів Латинської Америки. Його книжка «На захист Католицької акції» (1943) здобула схвальні відгуки Папи Пія XII.

1960 року де Олівейра засновує Асоціацію захисту традиції, сім’ї та власності, що ставила собі за мету захист християнського світобачення, а відтак боротьбу з комунізмом та будь-якими іншими формами лівацтва. Дуже критично поставився до змін у житті Католицької Церкви, що послідували за Другим Ватиканським собором: від зростання толерантності до комунізму до літургійної реформи. Антикомунізм і скепсис щодо політики Ватикану, зокрема східної, стали точками зближення між бразильським мислителем та українськими греко-католицькими середовищами.

Де Олівейра під час зустрічі з українським духовенством на чолі з кардиналом Йосифом Сліпим

Немає сенсу намагатися у короткій статті змалювати основний масив ідей Плініо де Олівейри. Тому зосередимося на легшому завданні: розкрити постать де Олівейри як яскравого консервативно-революційного мислителя, розуміючи при цьому консервативну революцію як концепцію вольового відновлення стану реалізованості традиційних принципів (на противагу консерватизму в сенсі бажання просто зберегти наявний стан речей; часто — заради самих лиш поодиноких форм, які здаються «традиційними», проте втратили традиційний зміст).

Одразу ж зробимо термінологічне зауваження: де Олівейра не вживає слово «революція» у позитивному сенсі. Він застосовує поняття, які тривалий час були звичними для європейської правиці: «Революція” і «Контрреволюція». Такий підхід виправданий з огляду на узурпацію поняття революції силами розкладу. Водночас його недоліком є ігнорування етимологічного сенсу слова «революція», яке підкреслював Юліус Евола (революція як повернення, «обертання» назад — до першооснови; у цьому сенсі революція може бути виключно консервативною/традиціоналістичною). Коли Олівейра пише «революція», він розуміє саме перманентну прогресистську революцію – руйнування будь-яких цінностей, інститутів і норм, що мають традиційний характер. Водночас поняття контрреволюції стосується не бажання щось «законсервувати» чи повернутися до попереднього періоду, а відновити, наскільки це можливо, усю повноту традиційних засад людського існування.

Бачення де Олівейрою причин занепаду Західної цивілізації можна вважати зразком традиціоналістичної рецепції європейського минулого. Як і Рене Ґенон, бразильський мислитель бачить точку відліку сучасної кризи у гуманізмі та інших установках епохи Відродження. За гуманізмом послідувала Реформація, що ознаменувала радикальний відрив від традиційних принципів у найважливішій, релігійній, сфері. Далі слідувала низка переходів однієї стадії Революції в іншу. Підхід де Олівейри більш точний, аніж у Ґенона, бо, на відміну від французького філософа з його доволі складною духовною біографією, Олівейра був надійно вкоріненим у ґрунт християнської доктрини і, спираючись на цей ґрунт, міг досконаліше аналізувати перебіг кризи Західної цивілізації. Ця криза бачилася де Олівейрою як процес розгортання хибних світоглядних установок, єресей, які тісно пов’язані зі спотворенням людського єства (гординя, порушення ієрархії розуму, волі і пристрастей). Тут бразилець не був оригінальним. Такий підхід ми зустрічаємо, наприклад, у Хуана Доносо Кортеса чи, зрештою, у папських посланнях XIX – першої пол. XX ст.

Обкладинка присвяченого Україні номеру «Crusade for a Christian Civilization» – журналу американського відділення Асоціації захисту

Втім, зараз нас цікавить не так розуміння де Олівейрою сутності «Революції», як його роздуми щодо подолання її плодів. І перше, і друге чудово розкриваються у його книзі «Революція і Контрреволюція» (1959).

Своє ставлення до звичайного консерватизму де Олівейра формулює таким чином: «Чи є контрреволюція консервативною? У певному сенсі так, причому глибоко. В іншому сенсі ні, і також глибоко. Якщо мова йде про збереження від сучасного того, що дійсно добре і заслуговує на життя, то Контрреволюція є консервативною. Але якщо мова йде про увічнення гібридної ситуації, у якій ми знаходимося, про зупинення революційного процесу на цьому етапі, тримаючи нас нерухомими, як соляна статуя, на узбіччі Історії і Часу, обіймаючи те, що добре і те, що зле в нашому столітті, шукаючи таким чином вічне і гармонійне співіснування добра і зла, то Контрреволюція не є і не може бути консервативною». Подібним чином філософ говорить про «традиціоналізм» Контрреволюції: «Традиціоналістичний дух Контрреволюції не має нічого спільного з фальшивим і вузьким традиціоналізмом, який зберігає певні обряди, стилі або звичаї просто через любов до старих форм і без будь-якої вдячності доктрині, яка їх виробила. Це було б археологізмом, нездоровим і неживим традиціоналізмом».

Плініо де Олівейру не цікавить консервація наявного стану речей або номінальне «приклеювання» християнства до того, що збудоване на антихристиянських принципах. Його цікавить саме радикальне перезавантаження самих принципів. «Якщо Революція це розлад, то Контрреволюція це відновлення порядку. А порядком ми розуміємо мир Христа в царстві Христа. Тобто християнську цивілізацію, строгу та ієрархічну, принципово сакральну, анти-егалітарну і анти-ліберальну». Олівейра не пропонує якогось мавпування середньовічної цивілізації. Адже механічне повторення неможливе. Збереження чи відновлення порожніх форм породжує одну лиш карикатуру. Прикладом такої карикатури є деякі сучасні монархії. Попри те, що монархія є найкращою формою влади, зрозуміло, що сперта на християнські принципи республіка – це значно краще, аніж монархія, котра не відстоює християнських принципів і є дискредитує саму ідею монархічної форми правління.

Олівейра цікаво репрезентує образ суб’єкта Контрреволюції/консервативної революції. «У потенційному стані контрреволюціонери це ті, що мають те чи інше з думок і способів життя революціонерів, ненавмисно або певну причину, але тло їхньої персональності не заражене духом Революції. Попереджені, освічені, скеровані, ці люди легко приймуть контрреволюційну позицію». У якомусь сенсі Контрреволюціонеру якраз корисно зайняти позицію Контрреволюції, побувши в нутрі Революції, водночас залишаючись їй чужим. Він повинен знати Революцію, її засади, логіку її розгортання, адже так він зможе ефективніше з нею боротися.

Контрреволюція полягає у радикальному світоглядному й інституційному оновленні світу. Але подібно до того, як Революція починалася з особистісного духовного падіння тих, хто стояв біля її витоків, Контрреволюція має спиратися на особисте благочестя її суб’єктів. Контрреволюціонер має передусім подолати наслідки Революції у своїй душі, зайняти чітку метафізичну позицію підкорення себе Богові, вибудувати ієрархію розуму, волі і пристрастей. Контрреволюція передбачає чітку світоглядну позицію і вольові зусилля. Але цього замало. Вона має спиратися на особисту святість. І лиш у поєднанні цих трьох елементів у Контрреволюції з’явиться шанс на успіх – плід співдії людських зусиль і Божої благодаті. «Коли люди вирішують співпрацювати з благодаттю Божою, тоді стаються дива Історії – такі як навернення Римської Імперії, формування Середньовіччя, відвоювання Іспанії починаючи від Ковадонґи, всі ті події, які відбуваються в результаті великих воскресінь душі, що можуть статися також з народами».

Творчість де Олівейри чудово ілюструє важливу істину: щоб бути консервативним революціонером, потрібно просто бути християнином. Послідовним християнином. Зрештою, поняття консервативної революції досить умовне (це окрема тема для розмови). Значно надійнішим ґрунтом є істини Об’явлення, природного закону, «вічної філософії». Якщо поняття консервативної революції заслуговує на життя, найпослідовніша її форма полягатиме в тому, що християни повернуться до всієї повноти християнської доктрини.

Подобається «Політична теологія»? Допоможіть нам працювати ефективніше! Наші реквізити – ТУТ

Підпишіться на нашу сторінку Facebook та канал Telegram!

Аби не залежати від алгоритмів соцмереж, додайте наш сайт у закладки!

Ігор Загребельний

Ігор Загребельний

Керівник АДЦ «Політична теологія»

Кандидат філософських наук. Закінчив історичний факультет Полтавського національного педагогічного університету (2012). У 2019 році захистив у Інституті філософії НАН України дисертацію «Проблема секуляризації у творчій спадщині Гавриїла Костельника: критичний аналіз» (спеціальність – релігієзнавство).

Автор книг «Апостольство меча. Християнство і застосування сили» (2017, 2020), «Міжмор’я: майже втрачений шанс» (2019), «Європейські хроніки» (2020).

Інтелектуальні зацікавлення: секуляризація, логіка розвитку суспільно-політичних уявлень XVIII-XX століть і нашого часу, релігія і націоналізм, політичні виміри есхатології.

Читайте також: